Відновлення державності України (1917–1921 рр.)
1. Проголошення Української Народної Республіки і розбудова державних інституцій (1917–1918 рр.)Століттями українці зі зброєю в руках, проливаючи кров, боролися за незалежну Українську державу. 4 (17) березня 1917 р. у Києві було створено Українську Центральну Раду (далі – УЦР), яка об’єднала представників українських політичних партій та громадських організацій.6–8 (19–21) квітня 1917 р. проведено Всеукраїнський національний конгрес, який підтримав програму відновлення національної державності й обрав головою УЦР М. Грушевського.10 (23) червня 1917 р. УЦР прийняла Перший Універсал, яким визначила автономний статус України та оприлюднила його на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді. 15 (28) червня 1917 р. створено український уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком.3 (16) липня 1917 р. прийнято Другий Універсал УЦР, який став наступним кроком закріплення державотворчого процесу. Україну як автономну державу визнав Тимчасовий уряд Росії.7 (20) листопада 1917 р. УЦР ухвалила Третій Універсал, у якому проголосила створення Української Народної Республіки, визначила територію у складі дев’яти губерній (Волинська, Київська, Катеринославська, Подільська, Полтавська, Таврійська (без Криму), Харківська, Херсонська, Чернігівська); строки виборів до Українських установчих зборів (Чотири Універсали / упоряд. В. Конашевич. Київ: Добровільне товариство книголюбів України, 1990. 15 с.; Бойко О. Д. Проблема визначення кордонів України в період Центральної Ради (1917–1918 рр.). Український історичний журнал. 2008. № 1 (447). С. 31–46).9 (22) січня 1918 р. у Четвертому Універсалі проголошено УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». 29 квітня 1918 р. ухвалено Конституцію УНР.На з’їзді Всеукраїнського конгресу хліборобів 29 квітня 1918 р. Гетьманом України проголошено П. Скоропадського. Назву Українська Народна Республіка змінено на Українську Державу, уряд якої продовжив правонаступництво в питаннях державотворення та закордонної політики. У серпні 1918 р. блок політичних сил Український національний союз (УНС) розпочав підготовку до створення Директорії на засадах парламентаризму. 14 листопада 1918 р. на нараді представників президії УНС політичних партій, Селянської спілки, Січових стрільців і Профспілки залізничників проголошено Директорію – тимчасовий верховний орган УНР – у складі: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та П. Андрієвський. 26 грудня 1918 р. Директорія ухвалила Декларацію про відновлення УНР з республіканською формою державного устрою і призначила уряд – Раду народних міністрів на чолі з В. Чехівським.
2. Визнання Української суверенної держави на міжнародному рівні
В умовах російсько-української війни УНР вела складні міжнародні перемовини щодо підтримки світовими державами своєї незалежності. Провідні країни Європи визнали УНР незалежною державою та встановили дипломатичні відносини. У грудні 1917 р. український уряд встановив дипломатичні контакти з країнами Антанти.27 січня (9 лютого) 1918 р. УНР підписала Брест-Литовський мирний договір з країнами Четверного союзу, які де-юре визнали УНР незалежною рівноправною державою. В договорі закріплено рішення про початок проведення дипломатичних, торговельних, політичних відносин між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. УНР була визнана повноцінним суб’єктом міжнародного права. Її міжнародна правосуб’єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, встановлення двосторонніх дипломатичних і консульських відносин. Україна в 23 державах мала свої дипломатичні представництва і 50 консулатів.3 березня 1918 р. РСФРР підписала з державами Четверного союзу Брест-Литовський мирний договір, за яким зобов’язувалася припинити військові дії та будь-яку агітацію і пропаганду проти українського уряду, вивести окупаційні війська з території УНР та укласти мирний договір. 12 червня 1918 р. Українська Держава (Гетьманат П. Скоропадського) уклала прелімінарний (попередній) мирний договір із РСФРР. У преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами. Стаття 4 документа передбачала створення українських консульських установ у Москві, Петрограді і 18 російських містах компактного проживання українців та російських консульств усеми містах України.За час діяльності уряду Української Держави розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Зокрема, Українська Держава започаткувала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, а в Україні прийняла повноважних представників ряду європейських держав (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та ін.).Директорія УНР продовжила встановлення дипломатичних відносин із країнами світу. Зокрема, направила своїх дипломатичних представників до Бельгії, Великої Британії, Греції, Італії, США, відкрила посольства в Естонії, Латвії, Чехо-Словаччині, Угорщині. Українська Держава була представлена у Ватикані. У 1919 р. УНР направила делегацію на Паризьку мирну конференцію, яка одночасно виконувала функції тим- часового дипломатичного представництва України у Франції (Міністерство закордонних справ. Історія: вебсайт. URL: https://mfa.gov.ua/pro- ministerstvo/istoriya; Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. Вид 6-те, переробл. і допов. Київ: Знання, 2007. 471 с.). У квітні 1920 р. УНР уклала Варшавські угоди з Польщею.Основне завдання українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій було спрямоване на визнання УНР міжнародною спільнотою та підтримку в боротьбі із зовнішньою агресією РСФРР.
3. Російсько-українські війни
4 (17) грудня 1917 р. УЦР отримала від більшовицького уряду Росії, Ради народних комісарів (РНК) «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» за підписами В. Лєніна і Л. Троцького. Розпочалася перша російсько-українська війна (Ковальчук М. Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917‒1918 pp. / НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Київ: Видавничий дім «Стилос», 2015. Т. 1. С. 191–225).Війська радянської Росії під керівництвом В. Антонова-Овсієнка розпочали агресію проти УНР бойовими діями у трьох напрямках: Гомель – Чернігів – Київ; Брянськ – Хутір-Михайлівський – Конотоп – Ніжин – Київ; Курськ – Білгород – Харків – Полтава – Київ.9 (22) грудня 1917 р. російські війська захопили Харків. 11 (24) – 12 (25) грудня 1917 р. під охороною окупаційних військ російські більшовики провели так званий І Всеукраїнський з’їзд робітничих і солдатських рад за участю селянських депутатів, створили квазідержаву Українську Народну Республіку Рад як федеративну частину радянської Росії.6 (19) січня 1918 р. відбувся бій на станції Хутір-Михайлівський між куренем полку ім. П. Дорошенка 1-ї Козацької пішої дивізії (сірожупанників) Армії УНР, до яких приєдналася частина Текинського (туркменського) кінного полку, та підрозділами особливої Червоної армії О. Ремньова, основу якої становили загони балтійських моряків.16 (29) січня 1918 р. біля станції Крути курсанти 1-ї Української військової юнацької школи, київські студенти і гімназисти, добровольці з підрозділу Вільного козацтва з Ніжина дали бій російській регулярній армії, що вдесятеро перевищувала українські сили.26 січня (8 лютого) 1918 р. російські війська захопили Київ і розпочали масові вбивства цивільного населення та українських військових. Було вбито тисячі українців. М. Муравйов, який командував окупаційними військами, заявляв: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих штиків...» (Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 рр.: у 4 т. / упоряд. П. Христюк. Укр. соціол. ін-т. [Відень]: [бв], 1921. Т. 2. С. 149).3 березня 1918 р. більшовицьку Росію змусили підписати Брест- Литовський мирний договір, за яким Росія мала припинити військові дії в Україні, вивести окупаційні війська, встановити державні кордони і підписати мирний договір з Українською Народною Республікою.6 травня 1918 р. в Конотопі за посередництвом німецьких військових українська та російська сторони підписали договір про припинення воєнних дій. 12 червня 1918 р. укладено прелімінарну мирну угоду між Українською Державою та РСФРР.11 листопада 1918 р. більшовицька Росія в односторонньому порядку розірвала міжнародний Брест-Литовський мирний договір та прелімі- нарну мирну угоду, розпочала другу війну проти України.3 січня 1919 р. російські війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка окупували Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ.16 січня 1919 р. у відповідь на вторгнення в Україну Директорія УНР офіційно оголосила війну радянській Росії. 22 січня 1919 р. було проголошено Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і Західно-української Народної Республіки (Акт Злуки) в єдину соборну державу, розпочавши звільнення української території.11 лютого 1919 р. головою Директорії УНР став С. Петлюра, який 21 квітня 1920 р. від імені УНР уклав договір із Польщею; 24 квітня 1920 р. – військову конвенцію про спільні військові дії проти РСФРР. 25 квітня 1920 р. розпочалася польсько-російська війна. Об’єднані українсько-польські війська 6 травня 1920 р. звільнили Київ. Однак під тиком переважаючих російських військ українсько-польські з’єднання з боями відступили на лінію Львів – Вісла. 25 серпня 1920 р. під Варшавою польсько-українські війська перемогли Червону армію РСФРР. Військові дії припинено 18 жовтня 1920 р. у зв’язку з підписанням польським урядом запропонованого російською стороною перемир’я, а в березні 1921 р. – Ризького мирного договору.Армія УНР самостійно продовжувала боротьбу проти військ Червоної армії до кінця 1920 р. та під тиском переважаючих військ ворога перейшла українсько-польський кордон і була інтернована. Проте національно-визвольна боротьба українців тривала.

Російська військова окупація УНР
1. Втрата державності УНРУнаслідок російсько-українських воєн відбулася військова окупація УНР. Акт військової окупації – це перший крок до ліквідації незалежності держави, проти якої здійснено акт агресії, хоча сама по собі військова окупація не зумовлює зміни юридичної належності території. Процес ліквідації незалежності будь-якої країни, приєднання її до території держави-агресора в міжнародному праві має відповідне визначення – анексія.Із середини ХІХ ст. у міжнародному праві й на практиці визначено відмінності між поняттями «військова окупація», що здійснюється як тимчасова дія, та «анексія» як остаточне опанування чужої території. Гаазька конвенція 1907 р. у «Звичаях суходільної війни», статтях 42–56 зафіксувала цю різницю і встановила режим окупованої території: «окупаційна влада зобов’язана на зайнятій території підтримувати спокій і порядок, поважати чинні в країні закони, зберігати стару місцеву адміністрацію і судові органи, не змушувати населення до дій, спрямованих проти їхньої країни, поважати честь, сімейні права, життя, проведення обрядів і приватну власність населення» (IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі. Дата підписання 18.10.1907. URL: https://zakon. rada.gov.ua/laws/show/995_222#Text; Україна в міжнародно-правових відносинах: Кн. 2: Правова охорона культурних цінностей / відп. ред. Ю. Шемшученко, В. Акуленко. Київ: Юрінком Інтер, 1997. 863 с.).Військова окупація УНР зумовила розчленування України та анексію частини території – привласнення української території та перетворення її на адміністративну одиницю РСФРР. Військова окупація відбувалася шляхом створення радянських квазіреспублік. Так, у січні 1918 р., захопивши Одесу, Єлисаветград, Миколаїв, Херсон, окупаційний російський режим проголосив нові квазіадміністративні одиниці.Російську агресію проти України документально підтверджено текстом телеграми очільника більшовиків В. Лєніна: «С продвижением наших войск на запад и на Украину создаются областные временные Советские правительства... Это обстоятельство имеет ту хорошую сто- рону, что отнимает возможность... рассматривать движение наших частей, как оккупацию и создает благоприятную атмосферу для дальнейшего продвижения наших войск. Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных (!) областях (!) в невозможное положение, и население не встречало бы их, как освободителей. Ввиду этого просим дать командному составу соответствующих воинских частей указание о том, чтобы наши войска всячески поддержали временные (!) Советские правительства Латвии, Эстляндии, Украины и Литвы, но, разумеется, только Советские правительства» (Телеграмма Главкому И. И. Вацетису. Полное собрание сочинений / Ленин В. И. Москва: Госполитиздат, 1969. Т. 37. С. 234). На окупованій території УНР за наказом з Москви було ліквідовано всі українські установи, що виконували державницькі функції, і сформовано установи окупаційного режиму. 24 грудня 1918 р. в газеті «Ізвєстія» опубліковано розпорядження заступника народного комiсара закордонних справ РСФРР Л. Карахана про анулювання Брест-Литовського мирного договору та невизнання України самостійною державою. Народний комiсарiат закордонних справ наказав установам РСФРР термiново скасувати постанови, що стосуються колишнiх українських громадян, i вважати документи, виданi українською владою, недiйсними. З дня оприлюднення цiєї постанови всiм особам та установам, що представляли iнтереси Української держави в РСФРР, наказувалося негайно припинити свою дiяльнiсть i зняти з помешкань, якi вони займали, вивiски й оголошення (Мельник М. Українська держава 1917–1920 рокiв у свiтлi міжнародного права. Визвольний шлях. 1971. № 7–8. С. 864).Під час другої окупації 3 січня 1919 р. окупаційні російські війська захопили Харків. 6 січня 1919 р. було проголошено квазіреспубліку УСРР, головою якої призначено Ю. П’ятакова.З метою остаточного знищення України, 10 березня 1919 р. на так званому ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад прийнято Конституцію УСРР, відповідно до якої законодавча й виконавча влада закріплювалася за такими окупаційними органами влади як ВУЦВК і РНК УСРР (Верховна Рада України: вебсайт. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0001316- 19#Text). Головою ВУЦВК став Г. Петровський, Раднарком очолив Х. Ра- ковський (Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918–1991). Київ: Генеза, 2005. С. 241, 250).28 грудня 1920 р. підписано Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР й УСРР (Сборник Декретов и распоряжений по финансам. Петроград: 4-я Государственная типография, 1921. Т. 3 (1920–1921). С. 157). Договір, затверджений у березні 1921 р. V Всеукраїнським з’їздом рад, закріплював підпорядкування українських установ РСФРР (Хронологічне зібрання законів, Указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР. Київ: Держполітвидав УРСР, 1963. Т. 1 (1917–1941 рр.). С. 160–162).Завершенням військової окупації України стало прийняття 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. Комуністичний тоталітарний режим остаточно знищив Україну як суб’єкта міжнародного права, перетворивши її на територіальну одиницю СРСР.
2. Територіальні втрати України
З метою знищення УНР комуністичний тоталітарний режим здійснював територіальне розчленування України.16 лютого (1 березня) 1918 р. Кубань проголошено Самостійною Кубанською Народною Республікою (Іванис В. Стежками життя (спогади). Новий Ульм: Українські вісті, 1959. Кн. 2. С. 62); ухвалено рішення про входження СКНР на федеративних засадах до складу УНР; встановлені дипломатичні відносини, підписано угоди щодо шляхів сполучення, поштово-телеграфних зносин, банківських операцій та ін. (Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр.: в двох томах. Київ: Темпора, 2002. Т. 2. С. 329–335). 17 березня 1920 р. Кубань окупували війська РСФРР, утворивши радянські квазіреспубліки, які були анексовані та введені до складу РСФРР.Стародубщина – найпівнічніша з етнічних українських земель, частина Чернігово-Сіверщини (нині – частина Брянської області РФ). Стародубщина увійшла до території УНР, окресленої в Третьому Універсалі Української Центральної Ради, і залишалася де-юре у складі України до 1919 р. Відповідно до Брест-Литовського мирного договору 1918 р. Стародубщина була визнана частиною території УНР. Після окупації України російськими військами у травні 1919 р. Стародубщину було анексовано та оголошено територією РСФРР. 6 грудня 1926 р. рішенням президії ВЦВК СРСР Стародубщину включено до Брянської губернії РСФРР. З анексованої Стародубщини в 1926 р. Україні повернуто тільки Семенівську волость (нині – Семенівський р-н Чернігівської обл.) (Вортман Д. Я. Стародубщина. Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. / НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2012. Т. 9. С. 818).12 жовтня 1924 р. ВУЦВК ухвалила постанову про створення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки на українських етнічних землях. У новоствореній окупаційним режимом квазіреспубліці проживало 59,2% українців; 14,2% молдаван та представники інших етнічних груп. До МАСРР увійшло дев’ять районів Одеської і Подільської губерній та частини територій п’яти інших районів, із загальною чисельністю населення 540 тис. 567 осіб (Фролов М. О. Компартійно-радянська еліта та особливості утворення в 1924–1926 рр. Молдавської Автономної Радянської Республіки у складі УСРР. Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини. 2004. Вип. 13. С. 31–39).До етнічних українських земель також належить північно-західна частина найбільшого історико-географічного регіону Слобідської України – Курщина, Воронежчина, Білгородщина. За дорученням голови ВУЦВК Г. Петровського історики М. Грушевський і Д. Багалій підготували ґрунтовну наукову розвідку про ареали розселення українців, згідно з якою кордон повинен проходити через Курську губернію із включенням до складу УСРР її південних частин: Суджанського, Грайворонського, Білгородського і Корочанського повітів із населенням близько 1 млн українців. Однак у 1925 р. ЦК РКП(б) ухвалив рішення про передачу до РСФРР 75% етнічних українських територій Слобожанської України, на яких проживало 1 млн українців (Заставний Ф. Д. Східна українська діаспора. Львів: Світ, 1992. С. 58–60).За дорученням Й. Сталіна етнічні українські землі – Таганрозький і Шахтинський округи УСРР, де проживало понад 800 тис. українців – у жовтні 1924 р. долучено до Північно-Кавказького краю РСФРР (Застав- ний Ф. Д. Східна українська діаспора. Львів: Світ, 1992. С. 60). Це призвело не лише до соціально-економічних втрат України, а й до негативних геополітичних наслідків.Приєднати до УСРР українські історичні етнічні землі безуспішно вимагав у другій половині 1920-х рр. народний комісар освіти та заступник голови Раднаркому УСРР М. Скрипник.За результатами аналізу викладених матеріалів, експерти дійшли висновку, що внаслідок російської військової окупації та анексії Україна втратила значну частину своїх етнічних територій, на яких проживало понад 5 млн українців.
3. Окупаційна політика комуністичного тоталітарного режиму та національно-визвольний рух українців
З початком військової окупації України керівництво РСФРР одночасно формувало окупаційні органи влади та управління, використовуючи новостворену Комуністичну партію більшовиків України – КП(б)У. До кінця 1918 р. вона нараховувала 4 364 члени (українців серед них було 130) (На шляху до І з’їзду КП(б)У / П. Л. Варгатюк, І. Л. Гошуляк, І. Ф. Курас. Про минуле – заради майбутнього / упоряд. Ю. І. Шаповал; редкол.: І. Ф. Курас та ін. Київ: Вид-во при Київ. ун-ті. Київ, 1989. С. 29). На кінець 1920 р. окупаційний режим РСФРР розмістив на території УНР понад 1 млн військових (Сидоров С. В. Радянська армія. Енциклопедія історії України. URL: http://www.history.org.ua/). Окупаційна Червона армія брала участь у конфіскації продовольства та знищенні українського національно-визвольного руху. На засіданні Раднаркому УСРР 25 грудня 1921 р. Й. Якір повідомляв, що «…для продработы направлены в Волынскую губернию – 800 штыков, в Подольскую (кроме штыков) – до 24 эскадронов, в Киевскую – свыше 2,5 тысяч штыков и сабель, в Полтавскую – 2 тысячи штыков, в Кременчугскую губернию – 2 тысячи штыков» (ЦДАВО України. Ф. 340. Оп. 2. Спр. 4424. Арк. 1).8 травня 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. Молотов вимагав від Х. Ра- ковського і наркома продовольства М. Владімірова відправлення з Ук- раїни не менше 40 залізничних ешелонів з продовольством на місяць у розпорядження Наркомпроду РСФРР (Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні, 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947: Злочини проти народу. 2-е вид.; допов. Київ – Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2000. С. 22).18 травня 1921 р. В. Лєнін телеграфував М. Фрунзе, Г. Петровському і Х. Раковському: «Тов. Бухарін каже, що врожай на півдні чудовий… Питання життя і смерті для нас – зібрати з України 200–300 мільйонів пудів» (Ленин В. И. Тов. Фрунзе. Полное собрание сочинений / Ленин В. И. Москва: Госполитиздат. Т. 52. С. 196).Примусові реквізиції продовольства, грабунок, терор, репресії, що їх застосовував комуністичний тоталітарний режим до українців, зумовили розгортання в Україні широкомасштабного національно-визвольного руху. Українці об’єднувалися в загони та створювали великі військові з’єднання. На окупованих російськими військами територіях УНР ви- никли: Холодноярська, Чорноліська, Трипільська, Ямпільська, Медвинська, Мліївська та ін. повстанські республіки. Однією з найбільш потужних була Холодноярська з центром у Мотронинському монастирі під м. Чигирин, яка охоплювала 25 сіл та мала багатотисячну армію. Полк гайдамаків Холодного Яру в 1919 р. активно виступив на підтримку Директорії, брав участь у боях з російськими окупаційними військами (Мараєв В. Р. Холодноярська республіка 1919–1922. Енциклопедія історії України. Київ: Наукова думка, 2013. Т. 10. С. 410). Про масштаби боротьби українців також свідчать повстання на східних прикордонних українських землях. Найвідомішим було Валківське повстання на Харківщині з гаслами про створення незалежної держави. Найчисельнішим був повстанський рух під проводом Нестора Махна. У жовтні 1920 р. голова РНК В. Лєнін визнав, що повстанці є дієвою силою в Україні, а радянська влада існує там формально. Активну боротьбу проти російських окупантів також вели й українці Кубані.Для знищення національно-визвольного руху українців комуністичний тоталітарний режим розгорнув «червоний терор»: 21 грудня 1919 р. командувач російських військ Південного фронту О. Єгоров і член Революційної військової ради (РВР) фронту Й. Сталін видали наказ про створення особливих відділів Всеросійської черезвичайної комісії (ВЧК) для знищення українського визвольного руху.20 квітня 1920 р. під грифом «таємно» у Харкові видано «Краткую инструкцию по борьбе с бандитизмом и кулацкими восстаниями», яку підписали голова Раднаркому УСРР Х. Раковський, члени Реввійськради Південно-західного фронту О. Єгоров та Р. Бєрзін, начальник тилу фронту Р. Ейдеман, начальник штабу Південно-західного фронту М. Пєтін щодо застосовування проти цивільного населення військових підрозділів (ЦДАВО України. Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 3 Арк. 23–27 зв.).5 травня 1920 р. до Харкова на чолі загону чекістів (1 400 осіб) особисто прибув очільник ВЧК РСФРР Ф. Дзержинський, який призначив заступником голови Цупнадзвичкому при РНК України В. Балицького (ЦДАВО України. Ф. 1. Оп. 11. Спр. 2881. Арк. 3 зв.).Паралельно впроваджувалася практика проведення позасудових ре- пресій та ухвалення смертних вироків політичним опонентам більшовиків. Відповідно до наказу Ф. Дзержинського для надзвичайних комісій в Україні від 1 липня 1920 р. запроваджено воєнний стан. Губернські надзвичайні комісії отримали права реввійськтрибуналів щодо винесення смертних вироків, які виконували негайно після погодження рішення«трійки» із членами губревкому (Куварзин А. И. Дорогами нескончаемых битв. Киев: Политиздат Украины, 1982. С. 42).Діяльність «трійок» супроводжувалася відвертим свавіллям та жорстокістю. Згідно з інформацією, опублікованою у бюлетені секретно- політичного відділу РНК УСРР (липень 1921 р.) відомо, що повстанців та їхні родини публічно страчували. Наприклад, «на місцях скликали сход, обирали 5 куркулів або підозрілих осіб і перед усім сходом рубали їх шаблями» (Отчет о полугодичной деятельности ГПУ УССР. (Январь – июнь 1922 года). З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 1997. № 1/2. С. 326).Постановою РНК УСРР від 29 січня 1921 р. «Про заходи по боротьбі з бандитизмом» було визначено, що знищення українського національного спротиву є «фронтом такої ж державної важливості, яким був фронт по боротьбі з білогвардійськими генералами» (Збірник узаконень і розпоряджень робітничо-селянського уряду України. Харків: Літодрукарня Книгоспілки, 1921–1923. C. 41).У березні 1921 р. командувач більшовицьких військ в Україні М. Фрунзе наголошував, що 85% особового складу Червоної армії в УСРР становили великороси; 9% – українці; 6% – поляки, білоруси, татари, євреї, німці та ін. (Круцик Р. Військова окупація України Росією. URL: https:// memorial.cf/novyny/1351-viiskova-okupatsiia-ukrainy-rosiieiu-roman krutsyk.html).У зв’язку з утворенням 30 грудня 1922 р. Союзу РСР на базі ДПУ при НКВС РСФРР було організовано Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) при РНК СРСР. У вересні 1923 р. затверджено колегію ОДПУ. 15 листопада 1923 р. затверджено «Положення про Об’єднане державне політичне управління СРСР та його органи». В Україні діяло ДПУ УСРР.У 1921–1923 рр. комуністичний тоталітарний режим із метою знищення національно-визвольного руху українців застосував масовий штучний голод, який ефективніше за каральні акції придушував опір українців.

Згідно з висновком судової історико-джерелознавчої експертизи від 03 вересня 2020 р. № 302/207-1 під час масового штучного голоду 1921– 1923 рр. в УСРР, організованого комуністичним тоталітарним режимом, знищено 3 млн 500 тис. українців.

Геноцид українців 1932–1933 рр.  Механізм знищення українців у 1932–1933 рр.Й. Сталін та його оточення головною загрозою комуністичному тоталітарному режиму вважали українців як носіїв національної ідентичності, української культури, мови, традицій, ідеї української державності.На початку 1920-х рр. окупаційний режим розгорнув репресії проти представників української політичної еліти. У структурі ВЧК було створено спеціальний відділ, що займався ліквідацією партійних осередків політичних опонентів РКП(б). Так, 5 березня 1920 р. Харківська губернська ЧК заарештувала делегатів Всеукраїнської конференції партії лівих есерівінтернаціоналістів під час роботи конференції. У серпні 1920 р. чекісти арештували делегатів конференції РСДРП(м). ЦК КП(б)У вимагав їх «почасти звільнити, почасти відправити до Грузії, почасти по- містити в концтаборі» (Архівний підрозділ УСБ України у Харківській області. Спр. 021403; 021408; 021419; 021457; 021051; 022667; 022668;010883; 010887; ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 7. Арк. 90). У першійполовині 1920-х рр. комуністичний тоталітарний режим знищив україн- ські партії, єдиною політичною партією в УСРР залишилася КП(б)У як структурна ланка РКП(б) – ВКП(б) (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 7. Арк. 43).В. Лєнін та Й. Сталін розуміли, що в разі перемоги українського національно-визвольного руху, буде знищено комуністичний тоталітарний режим, саме тому об’єктом репресій стали очільники УНР та українська нація загалом. У 1922 р. на засіданні ЦК РКП(б) В. Лєнін, зокрема, зазначив: «Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер – Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталіну як представникові партії, а Дзержинському й Тріліссеру по лінії ЧК виконати це завдання» (Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор: діяльність агентури та спецбоївок НКВС–НКДБ під виглядом ОУН–УПА. Київ: ПП Сергійчук M. І., 2011. С. 4). 25 травня 1926 р. співробітники ОДПУ СРСР організували вбивство лідера українського визвольного руху С. Петлюри. Упродовж 1926 р., згідно з директивами ОДПУ СРСР, ДПУ УСРР проводило операції по боротьбі з прихильниками української державності, яких таврували «петлюрівцями». Зокрема, 23 черв- ня 1926 р. В. Балицький отримав наказ за підписом заступника голови ОДПУ СРСР Г. Ягоди і заступника начальника контррозвідувального відділу ОДПУ Я. Ольського ретельно підготувати операцію з метою розгрому «петлюрівців» (Плеханов А. М. ВЧК–ОГПУ: Отечественные органы государственной безопасности в период новой экономической политики 1921–1928 гг. Москва: Кучково поле, 2006. С. 337).Для орієнтації місцевих апаратів держбезпеки заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон підписав таємний циркулярний лист «Про український сепаратизм» від 4 вересня 1926 р., в якому вимагав від співробітників каральних органів виявляти серед української громадськості націоналіс- тичні ідеї (Шаповал Ю. І., Пристайко В. І., Золотарьов В. А. ЧК–ГПУ– НКВД в Україні: особи, факти, документи. Київ: Абрис, 1997. С. 254).Основним завданням ДПУ УСРР в умовах українізації було «вести активну розвідку серед видатних представників українських антирадянських течій…; пов’язати роботу по українській інтелігенції з роботою по селу…; висвітлювати поточні настрої української громадськості, пов’язані з нашим внутрішнім і міжнародним політичним життям» (Шапо- вал Ю. І., Пристайко В. І., Золотарьов В. А. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи. Київ: Абрис, 1997. С. 266–267).Результат таких настанов – фабрикування співробітниками ДПУ УСРР низки кримінальних справ, фігурантами яких стали учасники українського національно-визвольного руху та колишні політичні діячі УНР. Це, зокрема, кримінальні справи «Гетьманська організація полков- ника Кобзи», «Організація українських есерів», «Українська організація полковника Чеботарьова» та ін. (ГДА СБУ. Ф. 64. Спр. 1925. Арк. 41).Позиція української інтелігенції й окремих керівників комуністичної партії більшовиків УСРР не збігалася з вказівками Й. Сталіна, який у квітні 1925 р. для ліквідації українського «ухилу» керівництва УСРР призначив генеральним секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича. 22 лютого 1926 р. під його керівництвом політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання «Про настрої серед української інтелігенції». В ухваленому рішенні зазначалося: «Вважати за необхідне взяти курс на рішучу боротьбу з правими угрупованнями в середовищі української інтелігенції. Доручити тов. Балицькому через місяць подати доповідь про подальші заходи щодо розкладання правих угруповань в середовищі української інтелігенції. Доручити оргрозподілу розробити заходи щодо виключення зі складу кооперативних центрів найбільш правих представників української інтелігенції, антирадянські налаштованих» (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. Спр. 2. Арк. 136). 2 лютого 1927 р. за активну підтримку українізації Л. Каганович звільнив О. Шумського з посади наркома освіти УСРР. Доповідь Л. Кагановича «Про українізацію і боротьбу з ухилами» наХ з’їзді КП(б)У (20–29 листопада 1927 р.) була початком згортання українізації та посилення репресій проти українців. Прикриваючись боротьбою із «українським буржуазним націоналізмом», московські очільники розпочали нищення української інтелігенції, військових тощо.1 липня 1927 р. ухвалено Кримінальний кодекс УСРР, який комуністичний тоталітарний режим використав для посилення політичних репресій прихильників незалежності України та опонентів совєтської влади загалом. Стаття 54 КК УСРР передбачала відповідальність за«контрреволюційні злочини». Для покарання ворогів і опонентів комуністичного режиму застосовували статті 54-2; 54-10; 54-11 КК УСРР, в яких, зокрема, передбачено вищу міру покарання – розстріл (Кримінальний кодекс УСРР. Збірник законів та розпоряджень Робітничо-селянського уряду України за 1927 р. Офіційне видання НКЮ, 27.06.1927. Ч. 26–27. Відділ перший. С. 446–447).У березні 1928 р. органи ДПУ УСРР провели операцію «зі зняття українського антирадянського активу», внаслідок якої було заарештовано понад 400 українців. У травні 1928 р. радянські каральні органи провели операцію, відому як «Шахтинська справа», та арештували понад 100 українських керівників і спеціалістів вугільної промисловості Донбасу.Тотальне знищення української інтелігенції продовжувалося у лип- ні 1929 р.: у політичному процесі «Спілки визволення України» (СВУ) було засуджено 45 провідних учених, ще 700 заарештовано згодом. Використовуючи політичний процес СВУ, каральні органи заарештували в УСРР та Кубані понад 30 тис. українців (Пристайко Б., Шаповал Ю. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. Київ: Інтел, 1995. С. 44). Розпочалися переслідування та утиски національно зорієнтованих істориків. Працювала жорстка цензура, вилучення, знищення, приховування у «спецсхранах» (запроваджено з 1922 р.) забороненої літератури, зокрема й праць з історії України та історичних документів. Обмеження не стосувалося лише «спеціалістів», які займалися «критикою буржуазних фальсифікацій» історії України.Розгром українських історичних шкіл супроводжувався політичними репресіями. Головний удар було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. загинув за загадкових обставин. У 1930–1933 рр. із 184 репресованих науковців України 170 представляли різні галузі історичної науки. Відбувалося вилучення історичної літератури та активно проводилася фальсифікація історичних фактів, вносилися відповідні зміни у підручники з історичних дисциплін і в процеси підготовки науково-педагогічних кадрів. За визначенням Я. Дакевича, «викидання та замовчування фактів, які не підходили під запрограмовану згори схему, супроводжувалися обов’язковою боротьбою з буржуазним націоналізмом та із західною історіографією. Історичну науку було поставлено на службу фальсифікації» (Вєдєнєєв Д. Аналітичний огляд. «Незаконні політичні репресії 1920–1950-х років в Україні та проблеми формування національної пам’яті». URL: http://www.memory. gov.ua:8080/ua/publication/content/1650.htm).Репресовано і розстріляно співробітників Інституту мовознавства при Академії наук, знищено четвертий том російсько-українського академічного словника (букви Р–Я) за редакцією А. Кримського, вилучено з обігу більше 30 українських термінологічних словників. Зрештою, у 1933 р. навіть «Український правопис» змінили відповідно до правопису російської мови.На початку 1930 р. комуністичний тоталітарний режим остаточно знищив Українську автокефальну православну церкву, яку до 1927 р. очолював відомий провідник ідеї незалежної української держави митрополит В. Липківський (Уривок зі спогадів прот. Демида Бурка про надзвичайні церковні собори 1930 р. З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2005. № 1/2 (24/25). С. 222; Бабенко Л. Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і православної церкви в Україні (1918 – середина 1950-х рр.). Полтава: АСМІ, 2014. 553 с.).Суть національної політики Кремля щодо українців чітко сформульована в резолюції Об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся 18–22 листопада 1933 р., та озвучена в доповіді С. Косіора: «…на Україні, в даний момент головна небезпека є місцевий український націоналізм…» (Єфіменко Г. Український націоналізм – головна небезпека на Україні. URL: https://www.jnsm.com.ua/h/1122T/).Репресії проти українців посилилися під час Голодомору. За три міся- ці, листопад 1932 р. – січень 1933 р., в УСРР заарештовано 37 тис. 797 осіб, порушено понад 12 тис. справ, до розстрілу засуджено 719, заслано до ГУЛАГу – 8,003 (Vasiliev V. The leadership of the USSR and the Ukrainian SSR during the Holodomor of 1932–1933: a crisis in relations. Golodomor Studies. Winter–Spring 2010. Vol. 2. N 1. P. 15; Podkur R. Rozsekrechena pamiat: Holodomor 1932–1933 rokiv v Ukraini v dokumentakh GPU–NKVD [Declassified Memory: The Holodomor of 1932–1933 in Ukraine in GPU– NKVD Documents]. Golodomor Studies. Winter–Spring 2010. Vol. 2. N 1. P. 149). У Північно-Кавказькому краю (Кубань, Донщина), де значну частину населення становили етнічні українці, комуністичний тоталітарний ре- жим проводив аналогічну карально-репресивну політику щодо українців. Репресії українців на Кубані різко посилилися з прибуттям до Північно-Кавказького краю восени 1932 р. Л. Кагановича. У щоденнику він зазначав, що «…головне завдання тут зараз – це зламати саботаж, без сумніву організований і керований з єдиного центру. …Зараз їду з Краснодара в станиці. Думаю вирушити до найбільш злісної Полтавської, де є 400 осіб учителів, лікарів і техніків, полковники, осавули тощо» (Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Украну та на Північний Кавказ 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. Київ: Генеза, 2001. С. 44).Спільні рішення комісії Л. Кагановича та Північно-Кавказького крайкому партії передбачали масштабні репресії із залученням спеціальних каральних органів (ОДПУ). У триденний термін чекісти були зобов’язані вилучити «контрреволюційних організаторів» саботажу «хлібозаготівель» та сівби, «що засіли у колгоспних і станичних радянських апаратах, МТС», а також «білогвардійців» (бухгалтерів, обліковців, комірників, завгоспів тощо) зі станиць Теміргоєвської, Ново-Рождественської, Ново-Мишастівської, Уманської, Упорної, Поповичеської, Вознесенської, Урупської, Казанської, Полтавської, Криловської та Платніровської (Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповалова. Київ: Генеза, 2001. С. 42).Суди, органи прокуратури та ОДПУ Північно-Кавказького краю масово виносили рішення про депортації та розстріли українців. 21 листопада 1932 р. крайком ухвалив низку рішень про виселення за межі Кубані 2 тис. заможних сімей українців. Депортації торкнулися 45 станиць 14 районів Кубані. 1 тис. господарств підлягали відправленню у Північний край, 1 тис. – на Урал. (Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповалова. Київ: Генеза, 2001. С. 46). Замість них заселялися чевоноармійці, комуністи та комсомольці з РСФРР.Під час депортації українського населення станиці Полтавської каральні органи заарештували 1 тис. козаків, вивезли їх на Урал та спалили живцем на заводі (Трепачко М. История семьи казаков. Родная Кубань. 2002. № 3. С. 106).Геноцид українців Кубані прискорився з ухваленням постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області від 14 грудня 1932 р., що вимагала для«контрреволюційних елементів» арештів, ув’язнення в концтаборі, «не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання для найбільш злісних з них». Також постановою приписувалося виселити «у північні області СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ) як найбільш контрреволюційної всіх жителів і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм усі землі й озимі посіви, будівлі, реманент і худобу тих, кого виселяють». Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. вимагалося: «Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів “українізованих” районів, а також всі газети й журнали, що видаються, перекласти з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК й РНК зобов’язують крайком й крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в “українізованих” районах» (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 476–477). Було знищено голодом та репресовано переважну більшість українців зі станиць Полтавська, Уманська, Урупська Кубанської округи.15 грудня 1932 р. видано таємну постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР«Про українізацію в Далекосхідному краї, Казахстані, Середній Азії, Центрально-Чорноземній області та інших районах СРСР», якою вимагалося «негайно призупинити подальшу українізацію в районах, перевести усі українізовані газети, друк та видання на російську мову і до осені 1933 р. підготувати перехід шкіл і викладання на російську мову» (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 480). Українізація припинялася в районах компактного проживання українців. Насильницька русифікація на Кубані супроводжувалася терором, переслідуванням і репресіями українців. Першими комуністичний тоталітарний режим знищував українських науковців, військових, лікарів. Масово висилали до концтаборів викладачів та студентів українських курсів і кафедр. Закрито кафедри української мови й літератури у вищих і середніх навчальних закладах, навчання у школах та дитячих садках проводилося тільки російською мовою, закрито український театр, бібліотеки, припинено випуск газет та української періодики. Уманську і Полтавську станиці перейменували на Ленінградську та Червоноармійську. Станицю Полтавську, що фактично на 100% складалася з українців, у 1933 р. заселили достроково демобілізованими червоноармійцями з Ленінградського, Білоруського, Московського і Приволзького військовихокругів (Чуркін В. Неизвестная война. Дон. 1991. № 7. С. 144).З метою приховування масового знищення українців комуністичний тоталітарний режим видав низку постанов у 1933 р. про переселення в УСРР сімей колгоспників, червоноармійців з інших регіонів СРСР, переважно РСФРР. Це, зокрема, таємна постанова РНК СРСР № 2318 «Про переселення на Україну 21 000 сімей колгоспників» та план їх розселення по регіонах УСРР від 25 жовтня 1933 р., що не враховано в судовій науково-демографічній експертизі (ГА РФ. Ф. Р-5446. Оп. 1в. Спр. 80. Арк. 169–171). У згаданій постанові зазначалося, що в УСРР мало бути переселено 3 500 господарств – у Донецьку область із Івановської області РСФРР, 6 500 господарств – у Дніпропетровську область із Західної області РСФРР, 4 500 господарств – у Харківську область із Центральної Чорноземної області РСФРР, 6 500 господарств – в Одеську область (4 500 господарств із БСРР та 2000 господарств із Горьковського краю РСФРР). Всього мало бути переселено з РСФРР 16 500 господарств та 4 500 господарств із БСРР (ГА РФ. Ф. Р-5446. Оп. 1в. Д. 80. Лл. 169–171).У січні – лютому 1934 р. переселення продовжувалися, зокрема до Харківської області з ЦЧО РСФРР було переселено 3 178 господарств.Н. Дейвіс у праці «Європа» зазначав: «У 1932–1934 рр. в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений Голодомор... Мета полягала в знищенні української нації... Світ бачив не один страшний голод... Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний» (Дейвіс Н. Європа: Історія. Київ: Видво Соломії Павличко Основи, 2001. С. 994).Оскільки геноцид є злочином згідно з міжнародним правом, а заборона геноциду є нормою jus cogens, то доцільно розглядати Голодомор 1932–1933 рр. в Україні у контексті елементів, визначених у Римському статуті.Злочин геноциду українців у 1932–1933 рр. підпадає під дію статті 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду та статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Під час проведення досудових розслідувань і судових експертиз потрібно застосовувати зазначені акти. Перший геноцидний акт – вбивство членів групи – відбувся через убивство голодом. Як зазначено в «Елементах злочинів», термін «вбив» є взаємозамінним із терміном «спричинив смерть». Проте найчастіше до Голодомору застосовують третій пункт – «навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що роз- раховані на цілковите або часткове фізичне винищення її».У тексті «Елементів злочинів» у цьому діянні виокремлено такі елементи: 1. Злочинець створив для однієї чи більше осіб певні умови життя (The perpetrator inflicted certain conditions of life upon one or more persons). 2. Така особа чи особи належать до певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи (Such person or persons belonged to a particular national, ethnical, racial or religious group). 3. Злочинець мав на- мір знищити, цілком або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку (The perpetrator intended to destroy, in whole or in part, that national, ethnical, racial or religious group, as such). 4. Умови життя були розраховані на фізичне знищення цієї групи, цілком або частково (The conditions of life were calculated to bring about the physical destruction of that group, in whole or in part). 5. Ця дія відбулась у контексті серії аналогічних дій, спрямованих проти цієї групи, чи була дією, що сама могла спричинити таке знищення (The conduct took place in the context of a manifest pattern of similar conduct directed against that group or was conduct that could itself effect such destruction) (Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду згідно з міжнародним правом / наук. ред.: В. Василенко, М. Антонович. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. С. 84–85).Під час проведення судової експертизи комісія встановила, що комуністичний тоталітарний режим вчинив злочин геноциду українців, застосувавши такі протиправні дії на території УСРР та Північно-Кавказького краю РСФРР:– проведення насильницької конфіскації продуктів харчування під прикриттям «хлібозаготівель»;– використання системи натуральних штрафів;– застосування режиму «чорних дощок»;– заборона місцевим жителям виїжджати за межі населених пунктів та за межі УСРР;– відрядження уповноважених ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, наділених каральними функціями, для організації репресій під час «хлібозаготівель»;– проведення масових політичних репресій і каральних акцій із залученням спеціальних військ ДПУ СРСР, УСРР, прокуратури, судів, міліції, продзагонів тощо.У своїх звітах до урядів іноземні дипломати доповідали, що в партійних колах «відверто визнана необхідність або перевага денаціоналізації регіонів, в яких прокидається українська самосвідомість, несучи небезпеку можливих політичних ускладнень у майбутньому, тому заради цілісності імперії краще, щоб ці землі населяло російське населення, принаймні в більшості». Саме тому схід України стрімко колонізували росіяни. Спостерігаючи за ситуацією в Україні, К. консул Королівства Італії в Харкові С. Ґраденіґо свій лист у травні 1933 р. закінчив так: «теперішня катастрофа спричинила колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії» (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932–1933 роки / Італійський інститут культури в Україні. Харків: Фоліо, 2007. С. 165).З метою приховування наслідків масових вбивств українців, комуністичний тоталітарний режим в лютому-березні 1933 рр. організував вивезення трупів залізничним транспортом за межі України (Кримінальне провадження № 22019000000000309).Вчинення злочину геноциду в Україні у 1932–1933 рр. підтверджують також виявлені на сьогодні 1 065 місць масових поховань українців – жертв геноциду (Національний музей Голодомору-геноциду: вебсайт. URL: https://map.memorialholodomor. org.ua/).З метою розкриття механізму вчинення злочину геноциду експертна комісія в ході проведення судової експертизи проаналізувала архівні документи, зокрема й розсекречені Службою безпеки України, а саме:1. Постанову секретаріату ЦК КП(б)У «Питання хлібозаготівель» від 15 січня 1932 р. щодо виключення з партії і віддання під суд керівників Таращанського райпарткому за невиконання плану «хлібозаготівель» і посилення контролю за місцевими керівниками під час вилучення хліба (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 43–44).2. Телеграму за підписом Й. Сталіна й В. Молотова в ЦК КП(б)У і Рад- нарком УСРР від 21 червня 1932 р., в якій наголошувалося на виконанні плану«хлібозаготівель» за будь-яких умов (Письма И. В. Сталина В. М. Молотову, 1925–1936 гг.: зборник документов. Москва: Россия молодая, 1995. С. 242).3. Витяг із листа Л. Кагановича до Й. Сталіна про участь Л. Кагановича і В. Молотова у Всеукраїнській партконференції 2 липня 1932 р. щодо проєкту постанови про посилення «хлібозаготівель» і тиску на керівництво ЦК КП(б)У (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 225).4. Постанову політбюро ЦК КП(б)У від 6 липня 1932 р. «Про план хлібозаготівель у селянському секторі» про вилучення 356 млн пудів, що значно перевищувало можливості українського села. Телеграма В. Мо- лотова і Л. Кагановича до Й. Сталіна про необхідність замовчування справжнього становища в УСРР від 6 липня 1932 р. (Голодомор 1932– 1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 231–232).5. Телеграму ЦК ВКП(б) і РНК СРСР до ЦК КП(б)У та РНК УСРР не раніше 25 липня 1932 р. про посилення вилучення зернових під час«хлібозаготівель», заборону торгівлі (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 270).6. Постанову ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації й зміцнення громадської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р., якою запроваджувалися розстріли, конфіскація майна і заборонялося застосування амністії до «розкрадачів» державного майна, зокрема й колгоспної власності. Постанова відома як «закон про п’ять колосків» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 282–283).7. Розпорядження Наркомюсту УСРР про соціально-класовий підхід під час винесення вироків за постановами ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. та від 14 вересня 1932 р. Цілком таємно до всіх облпрокурорів та голів облсудів, Прокурору та Головсуду МАСРР за підписом Народ- ного комісара юстиції та Генерального прокурора республіки Полякова з аналізом проведення репресій в УСРР, де йдеться про масове заведення справ у нарсудах, а особливо в облсудах, а також про чисельність розстрілів у республіці: «Цифра засуджених до розстрілу середняків дуже велика» (URL: https://old.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/Fam- kolekt-1932.php).8. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи щодо боротьби зі спекуляцією хлібом» від 9 серпня 1932 р., якою від ДПУ і Наркомюсту вимагалося забезпечити повне усунення з ринку продавців зерна і бо- рошна та застосування до них репресій (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 283–285).9. Циркуляр ОДПУ СРСР «Про заходи із забезпечення виконання постанови уряду про заборону торгівлі хлібом» від 16 вересня 1932 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б)У і направлений для виконання Верховному Суду СРСР, Прокуратурі, ГПУ УСРР, іншим репресивним органам таємної Інструкції щодо порядку покарання «куркулів» та інших«соціально ворожих елементів» із застосуванням вищої міри покарання, а в окремих випадках – десятирічного ув’язнення (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 322–324).10. Телеграму з викладом постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про неможливість надання насіннєвої позики колгоспам і радгоспам» від 23 вересня 1932 р. до ЦК КП(б)У, в якій ідеться про те, що «урожай настоящего года является удовлетворительным», та відмову в наданні Україні насіннєвої позики (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 335).11. Доповідну записку секретаря Вовчанського райкому партії Воропаєва до секретаря Харківського обкому Терехова про те, що, маючи приблизно однакові площі посівних земель, Шебекинський район Центрально-Чорноземної області Росії здавав з гектара в 1931 р. 2 ц, в 1932 – 1,1 ц, а Вовчанський – відповідно 7 і 5,1 ц. Тобто норми «хлібозаготівель» для українських районів були значно завищеними (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 5935. Арк. 34).12. Постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі в Україні та Північному Кавказі» від 22 жовтня 1932 р., в якій ідеться про відрядження на дві декади В. Молотова в Україну, Л. Кагановича – до Північно- Кавказького краю з метою посилення «хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 349).13. Постанови політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання України у виконанні плану хлібозаготівель» від 25 жовтня 1932 р. та «Про заходи з посилення хлібозаготівель» від 30 жовтня 1932 р., в яких йдеться про «хлібозаготівлі» й попередження парторганізацій в разі невиконання «хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 351–354; С. 356–360).14. Постанову бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) «Про хід хлібозаготівель і сівби на Кубані» від 4 листопада 1932 р. про занесення на «чорну дошку» трьох станиць і попередження про виселення на Північ у разі подальшого саботажу «хлібозаготівель» і сівби, а також чистку партійних та комсомольських кадрів (Васильєв В. Ціна голодного хліба. Політика керівництва СРСР і УСРР в 1932–1933 рр. Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова та Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. Київ: Генеза, 2001. С. 28).15. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про посилення участі органів юстиції в проведенні хлібозаготівель» від 5 листопада 1932 р., якою «обязать судебные органы вне очереди рассматривать дела по хлебозаготовкам, как правило, выездными сессиями на месте с применением суровых репрессий…» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 351–354; С. 368).16. Телеграму ЦК КП(б)У до обкомів партії від 6 листопада 1932 р.«Про товарну блокаду районів, які не виконують плани хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 374).17. Обіжник Наркомюсту УСРР підлеглим установам на місцях «Про посилення репресій проти селян за невиконання хлібозаготівель» від 9 листопада 1932 р. Наркомюст УСРР розіслав Інструкцію «Про акти- візацію роботи органів юстиції в боротьбі за хліб», в якій визначався максимальний термін розслідування справ – 3 дні, а судовим органам –«розв’язувати такі справи найбільш за 5 днів» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 376–378).18. Постанову РНК УСРР «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі» від 11 листопада 1932 р., яка затвердила Інструкцію «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі», що посилювала репресії проти українців (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 383–386).19. Постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів» від 15 листопада 1932 р., якою заборонялася видача паспортів українцям, які проживали у сільській місцевості, та їх в’їзд до міст (Марочко В. Голодомор 1932–1933 років в Україні: Хроніка. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 154).20. Постанову ВУЦВК і РНК УСРР «Про запровадження єдиної паспортної системи в УСРР і обов’язкового запису паспортів» від 31 груд- ня 1932 р., якою запроваджувалася єдина паспортна система в УСРР (Марочко В. Голодомор 1932–1933 років в Україні: Хроніка Київ: Ви- давничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 180).21. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи з посилення хлібозаготівель» від 18 листопада 1932 р., якою посилювалися репресії під час «хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 388–395).22. Постанову Політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» від 18 листопада 1932 р., яка зобов’язувала органи ДПУ посилити каральні акції проти українців під час «хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 396–397).23. Постанову РНК УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р. щодо посилення репресій під час «хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 399–400).24. Постанову політбюро ЦК ВКП(б) «Про створення в УСРР спеціальної комісії для ухвали смертних вироків» від 22 листопада 1932 р. про створення спеціальної комісії у складі С. Косіора, С. Реденса, А. Кисельова на період «хлібозаготівель», яка мала право остаточно ухвалювати рішення про вищу міру покарання (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 407).25. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про вжиття репресивних за- ходів до колгоспів, що саботують хлібозаготівлі» від 27 листопада 1932 р. щодо посилення репресій каральними органами під час «хлібозаготі- вель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 415–416).26. Постанову РНК УСРР «Про заборону торгівлі картоплею в районах, що злісно не виконують зобов’язань по контрактації, та перевірку наявних фондів картоплі в колгоспах» від 1 грудня 1932 р. щодо вилучення картоплі як основного продукту харчування (ЦДАВО України. Ф. 27. Оп. 13. Спр. 1221. Арк. 4–5; Український хліб на експорт: 1932–1933 / за заг. ред. В. Сергійчука, 2006. С. 212–213).27. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи з ліквідації саботажу хлібозаготівель» від 5 грудня 1932 р. щодо утворення в кожній об- ласті України «трійок» – комісій, у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного відділу ДПУ та обласного прокурора для винесення у позасудовому розгляді вироків, зокрема й розстрільних (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 443–444).28. Постанову РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі» від 6 грудня 1932 р. про за- несення на «чорну дошку» шести українських сіл. Досудовим слідством у кримінальній справі № 475 встановлено, що в 1932–1933 рр. на «чорну дошку» занесено 735 районів, колгоспів, радгоспів, МТС, артілей, сіл та хуторів (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 449).29. Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 р. щодо репресій українців і деукраїнізації державних установ, преси, освіти, суспільно-політичного життя (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 475–477).30. Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про українізацію в Далеко- східному краї, Казахстані, Середній Азії, Центрально-Чорноземній об- ласті та інших районах СРСР» від 15 грудня 1932 р., якою було зупинено українізацію (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 480).31. Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі в Україні» від 19 грудня 1932 р. щодо посилення репресій під час «хлібозаготівель» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 495).32. Лист ЦК КП(б)У до обкомів та райкомів партії «Про вивезення в п’ятиденний термін усіх наявних фондів у рахунок хлібозаготівель» від 29 грудня 1932 р. щодо повного вилучення зернових (Голодомор 1932– 1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 530).33. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про посилення репресій до одноосібників – злісних нездавачів хліба» від 29 грудня 1932 р. щодо знищення та повного розпродажу майна 1 тис. господарств одноосібни- ків у Харківській області та 500 господарств у Дніпропетровській області (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 529).34. Телеграму ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У з оголошенням постанови ЦК ВКП(б) «Про добровільне здавання державі колгоспами, колгоспни- ками та одноосібниками раніше прихованого хліба» від 1 січня 1933 р. щодо репресій у разі нездачі хліба (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 569).35. Директиву ЦК КП(б)У та РНК СРСР партійним і радянським органам «Про добровільне здавання колгоспниками й одноосібниками прихованого хліба» від 2 січня 1933 р. щодо репресій під час «хлібозаготівлі» (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 569–570).36. Директиву РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про попередження масових виїздів голодуючих селян за продуктами» від 22 січня 1933 р. щодо заборони виїзду селян з України і блокування кордонів військовими підрозділами (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 609–610).37. Постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про виконання директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня» від 23 січня 1933 р. щодо недопущення масового виїзду одноосібників і колгоспників, заборони продажу залізничних квитків селянам та арештів (Голодомор 1932–1933 рр. в Україні. Вказ. праця. С. 616–617).38. Постанову РНК СРСР від 28 квітня 1933 р. про заборону видачі паспортів селянам (Постановление СНК СССР «О выдаче гражданам Союза ССР паспортов на территории Союза ССР» 28 апреля 1933 г. № 861. Сборник законов СССР. 1933. № 28. С. 168).На підставі аналізу вказаних матеріалів та архівних документів експертна комісія дійшла висновку, що комуністичний тоталітарний режим у 1932–1933 рр. розробив і застосував карально-репресивний механізм геноциду для знищення українців в УСРР, на історичних етнічних територіях та в місцях їх компактного проживання.

Участь керівників партійних та каральних органів у вчиненні злочину геноциду
Колгоспна система була складовою механізму вчинення комуністичним тоталітарним режимом геноциду українців. Так, 27 грудня 1929 року на пленарному засіданні Всесоюзної конференції аграрників-марксистів, Й. Сталін виступив з доповіддю «До питань аграрної політики в СРСР». У ній він доводив «необхідність» колективізації і переходу від політики обмеження «експлуататорських тенденцій куркульства» до політики ліквідації «куркульства як класу», тобто фізичного знищення українських господарств.30 січня 1930 року політбюро ЦК ВКП(б) схвалило таємну постанову«Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», через два дні ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову«Про заходи по зміцненню соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством». ВУЦВК і РНК УСРР продублювали її 5 квітня під назвою «Про заборону оренди землі та застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах у районах суцільної колективізації».У червні 1930 р., виступаючи на ХVI з’їзді партії, Й. Сталін визнав репресії «потрібним елементом наступу», публічно закликаючи до насильства. Протягом 1929–1931 рр. з УСРР було депортовано 97 тис. сімей. У 1928–1931 рр. кількість сільських дворів в Україні скоротилася на 352 тис. Встановлена комуністичним тоталітарним режимом в УСРР колгоспна система позбавила українців прав на: приватну власність на землю; засоби та знаряддя виробництва; розпоряджатися виробленим продуктом та вільне пересування. Лише 28.08.1974 р. прийнята постанова Ради міністрів СРСР №677 щодо видачі паспортів жителям сільської місцевості з 1 січня 1976 року по 31 грудня 1981 року.Колгоспне життя перебувало під контролем партійних та каральних органів. Сучасні дослідження підтверджують, що українці ідентифікували колгоспи як: «концтабори», «в’язниці», «будинки, де утримують смертників, які чекають свого кінця», «кріпацтво» тощо. Колгоспна система – це форма закріпачення українців, які проживали у сільській місцевості. Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) являла собою складову частину Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) – ВКП(б). Партійні рішення ВКП(б), закони і постанови РНК СРСР дублювалися в Україні відповідними актами ЦК КП(б)У, РНК УСРР та ВУЦВК (Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). Київ: Основи, 1996. 396 с.; Діяк. І. Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія? : штрихи до історії та сьогодення Компартії України. Київ, 2000. 263 с.; Василенко В. Антиукраїнська сутність Комуністичної партії України. На війні як на війні: Tertium non datur. Київ: Темпора, 2020. Кн. 1. С. 36–49). Розсекречені архіви комуністичного тоталітарного режиму підтверджують вчинення злочину геноциду українців саме керівництвом комуністичної партії (Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / кер. кол. упорядників Р. Пиріг. Київ: Політвидав України, 1990. 605 с.; Колективізація і голод на Україні. 1929–1933: зб. док. і матеріалів. Друге вид. / упоряд. Г. Михайличенко, Є. Шаталіна. Київ: Наукова думка, 1992. 736 с.; Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Пиріг. Київ: Видавничий дім «Києво- Могилянська академія», 2007. 1128 с.; Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ҐПУ–НКВД / упоряд. В. Борисенко, В. Даниленко, С. Кокін та ін. Київ, 2008. 685 с.).Організаторами злочину геноциду українців визнано Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича, П. Постишева, С. Косіора, В. Чубаря та М. Хатаєвича (Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за матеріалами кримінальної справи № 475 / упор. М. Герасименко. Київ, 2014. С. 385–444).Експерти на підставі аналізу архівних матеріалів, кримінальної спра- ви № 475, кримінального провадження № 22019000000000309, наукових праць дослідників та вчених дійшли висновку, що виконавцями вчинен- ня злочину геноциду українців є керівники КП(б)У: Г. Петровський, П. Любченко, А. Кисельов, М. Алексєєв, В. Чернявський, М. Демченко, В. Строганов, М. Майоров, Р. Терехов, І. Акулов, С. Саркісов, П. Мар- кітан, а також керівники карально-репресивних органів УСРР: нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР В. Поляков; заступник голови ОДПУ СРСР, особливо уповноважений ОДПУ в Україні, член політбюро ЦК КП(б)У В. Балицький; голова ДПУ УСРР С. Реденс, член «трійки», утвореної постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 22 листопада 1932 р. з правом виносити смертні вироки у справах репресованих під час «хлі- бозаготівель» в Україні (С. Косіор, С. Реденс і А. Кисельов); заступники голови ДПУ УСРР К. Карлсон та І. Леплевський; члени «трійки», якій постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 березня 1933 р. надано право розгляду справ із застосуванням вищої міри покарання (В. Балицький, К. Карлсон, І. Леплевський) (Командири Великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932– 1933 рр. / за заг. ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. Київ: Генеза, 2001. 399 с.; Марочко В. Творці Голодомору 1932–1933 рр. Київ, 2008. 64 с.; Марочко В. Йосип Сталін – фельдмаршал Голодомору. Київ: Markobook, 2020. 104 с.), а також перший секретар Північно-Кавказького крайового комітету ВКП(б) Б. Шеболдаєв.Особливу роль у здійсненні геноциду українців відіграли надзвичай- ні «хлібозаготівельні» комісії по Україні і Північно-Кавказькому краю, створені восени 1932 р., а також «трійки» як позасудові каральні органи. 22 листопада 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про створення в УСРР спеціальної комісії для ухвалення смертних вироків»:«Предоставить ЦК КП(б)У в лице специальной комиссии в составе тт. Косиора С., Реденса и Киселева (ЦКК) на период хлебозаготовок права окончательного решения вопросов о приговорах к высшей мере наказания с тем, чтобы ЦК КП(б)У раз в декаду отчитывался о своих ре- шениях по этим делам перед ЦК ВКП(б)» (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 407).Голова ДПУ УСРР В. Балицький роз’яснював підлеглим, що «апарат ДПУ повинен беззастережно виконувати волю Центрального Комітету, яка передається через його голову. Якщо є наказ стріляти у натовп, неза- лежно від того, хто б там не був, – відмовитесь – розстріляю всіх. Треба беззаперечно виконувати мою волю, а якщо будете мітингувати, я цього не дозволю… Центральному Комітетові партії потрібен міцний, моно- літний апарат, що виконує волю партії» (Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. Київ, 1999. С. 48).У своїй оперативній діяльності ДПУ УСРР керувалося директивами і розпорядженнями ОДПУ СРСР та партійного керівництва. Голова ДПУ УСРР (він же – уповноважений ОДПУ СРСР) входив до складу уряду республіки з правом вирішального голосу.5 грудня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про за- ходи з ліквідації саботажу хлібозаготівель» щодо утворення в кожній області України «трійок» – комісій, у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного відділу ДПУ та обласного прокурора для винесення у позасудовому порядку вироків, зокрема й розстрільних. С. Косіор організував ухвалення цієї постанови після узгодження з Й. Сталі- ним, В. Молотовим і В. Чубарем (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали. С. 443–444).Відповідно до партійних рішень про посилення репресій проти українців запроваджувався інститут уповноважених, який діяв за підтримки органів ДПУ і міліції, насильницьким шляхом вилучалося зерно, продовольство, реманент тощо. Складовою механізму здійснення злочину геноциду на низовому рівні були «буксирні бригади», які створювалися за рішеннями партійно-радянських органів. Бригадирами «буксирних бригад» призначали члена президії сільради, голову або заступника голови колгоспу. Для контролю за «буксирними бригадами» створювалася «трійка» у складі голови сільради, секретаря парторганізації і уповноваженого райпарткому КП(б)У. У листопаді 1932 р. комісія В. Молотова запровадила систему спеціальних бригад зі складу сільського активу (комнезамівців, комсомольців, членів сільрад і правлінь колгоспів), які очолювали працівники ДПУ. Під час проведення районних «штурмових декад» за бригадою закріплювали 50–70 українських господарств для вилучення продовольства. У 1932–1933 рр. «буксирні бригади» масово проводили подвірні обшуки з метою незаконної конфіскації зерна та інших продуктів харчування, що супроводжувалися насильством, приниженням людської гідності, знищенням приготовленої їжі, відбиранням одягу, взуття, реманенту.Отже, експертна комісія дійшла висновку, що керівники Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків), очолюваної Й. Сталіним, та керівники її структурного підрозділу – Комуністичної партії (більшовиків) України як складової комуністичного тоталітарного режиму – в 1932– 1933 рр. організували й вчинили злочин геноциду українців.
3. Психологічні наслідки злочину геноциду
В СРСР будь-які дослідження Голодомору-геноциду заборонялися. Причини цього зрозумілі, оскільки комуністичний тоталітарний режим ретельно приховував цей особливо тяжкий злочин. У світовій науці фізіологічні наслідки тривалого голодування вивчено достатньо, а комплексні соціально-психологічні дослідження, зокрема Голодомору-геноциду української нації, активізувалися протягом останніх двадцяти років. Науковці, зокрема П. Горностай, І. Рева, Л. Найдьонова, Т. Воропаєва, А. Кісь, Б. Безо, С. Маггі та ін., провели дослідження та опублікували праці, які аналізують віддалені наслідки Голодомору-геноциду, його вплив на сучасне покоління українців та висвітлюють проблему подолання історичної травми, завданої у 1932–1933 рр.Важливою складовою наукових досліджень є експертний висновок, підготовлений у 2009 р. Інститутом соціальної та політичної психології, про психічний стан людей, спричинений тривалим голодуванням і позбавленням можливості харчуватися в період 1932–1933 рр. (Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за матеріалами кримінальної справи № 475 / упор. М. Герасименко. Київ, 2014. С. 370–384).Фахівці-експерти на основі матеріалів кримінальної справи № 475 та фахових наукових праць дійшли висновку, що в період 1932–1933 рр. унаслідок тривалого голодування українці зазнавали значних фізіологічних змін, фізичних і психологічних страждань.Детальну картину фізичних змін організму внаслідок тривалого голодування українців надали фізіологи, медики. Так, у висновках судово- медичної експертизи № 132-ДМ/09, проведеної під час досудового розслідування вказаної справи лікарем, кандидатом медичних наук, судово-медичним експертом А. Кісем, констатовано, що основним чинником смертності була хронічна нестача їжі, яка в другій половині 1932 р. на- була критичної межі – голоду, основні клінічні наслідки якого призвели до масової загибелі людей (Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за мате- ріалами кримінальної справи № 475 / упор. М. Герасименко. Київ, 2014. С. 366–369).Унаслідок мук від голоду і межового виснаження, споглядання голодних смертей рідних і знайомих людей, безрезультатних намагань знайти їжу для себе і родини українці в 1932–1933 рр. перебували в стані повного психічного зламу. Силу і масштаб страждань українців від Го- лодомору-геноциду посилювали моральний тиск і примус, постійний психологічний терор, насильство і репресії, які чинив комуністичний тоталітарний режим.Під час геноциду українці доволі швидко втрачали основні життєві функції, переживали психологічне і моральне руйнування, поступово наставала атрофія моральних констант. Саме цим пояснюються непоодинокі випадки психологічного зламу, порушення моральних заборон на трупоїдство та канібалізм.На основі вивчення психолого-фізіологічних наслідків голодування, зафіксованих спогадів свідків, очевидців геноциду 1932–1933 рр., розповідей їхніх дітей та онуків експерти комплексно проаналізували також віддалений психологічний феномен та трансгенераційні (міжпоколінні) наслідки геноциду.Геноцид призвів до появи в українців страху бути знищеними за прояви українськості і став причиною деформації української ідентичності. Страх говорити правду про Голодомор, бути українцем, тривала депресія, бажання забути все, що сталося, призвело до втрати індивідуальної й колективної пам’яті, історичної правди про злочин геноциду та появи історичної колективної психотравми української нації. Нащадки жертв отримали травму геноциду – одну з найважчих серед інших видів колективних травм.Репресивна політика приховування комуністичним режимом правди про злочин геноциду та нищення історичної пам’яті призвела до подальшої травматизації української нації. Відсутність пам’яті про злочин геноциду в українців зумовила політичний і моральний дискомфорт та роздвоєння національної свідомості сучасного українського суспільства. За висновком комплексної судово-психологічної експертизи від 09 вересня 2020 р. № 503 встановлено, що вчинений комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр. злочин геноциду українців призвів до зламу психіки, що має віддалені наслідки – психологічна травма для його безпосередніх жертв та ознаки трансгенераційної передачі її подальшим поколінням. Голодомор-геноцид спричинив фізичне, духовне, моральне та психологічне нищення української нації та української ідентичності.

Історико-криміналістична оцінка втрат українців внаслідок злочину геноциду
1. Криміналістичний аналіз методик підрахунку жертв геноцидуРозкриваючи питання встановлення загальної чисельності українців, знищених комуністичним тоталітарним режимом під час вчинення злочину геноциду 1932–1933 рр., експерти дослідили матеріали кримінального провадження № 22019000000000309, архівну кримінальну справу№ 475, комплексні судові експертизи, значну кількість документів, історичних та статистичних джерел, введених у науковий обіг.Під час проведення комплексних судових експертиз використано спеціальні криміналістичні методики та загальнонаукові методи, які надали можливість повно й всебічно розкрити обставини вчинення злочину геноциду, об’єктивно визначити чисельність знищених українців в УСРР, на етнічних територіях та в місцях їх компактного проживання у Північно-Кавказькому краю в 1932–1933 рр.Криміналістична методика – це розділ науки криміналістики, який є системою наукових положень та розроблених на їх основі практичних рекомендацій, що забезпечують організацію розслідування, обставини вчинення злочинів та їх розкриття.З метою визначення загальної чисельності знищених українців під час вчинення злочину геноциду експерти використали спеціальні науково-обґрунтовані методичні напрацювання та застосували загальнонаукові й спеціальні методи криміналістики:опис – метод дослідження, який полягає в зазначенні ознак об’єкта. Це може бути усне або письмове перелічення кількісних чи якісних ознак, властивостей у певній послідовності. Опис є засобом фіксації інформації і використовується при складанні протоколів слідчих дій, експертних висновків, словесного портрета тощо;порівняння – метод, заснований на зіставленні властивостей або ознак кількох об’єктів. Об’єкти порівняння мають бути порівнюваними. У криміналістиці порівнюються фактичні дані, уявлення, предмети, люди, тварини. Порівняння має на меті виявлення того загального, що є в об’єктів; моделювання – метод, який полягає у побудові моделей будь-яких явищ, об’єкта для детального вивчення. Моделі бувають ідеальні та матеріальні. Моделі – це спеціально створені аналоги. До моделювання звертаються,коли вивчення безпосередньо самого об’єкта неможливе чи недоцільне;математичний – методи математичної статистики, геометричного й графічного аналізу, вимірювання та рахування, які мають важливе значення в криміналістиці;криміналістичний аналіз – це метод наукового дослідження шляхом розгляду окремих сторін, властивостей, складових частин чого-небудь. Тобто це процес розчленування цілого на частини. Він є необхідним етапом пізнання, який нерозривно пов’язаний із синтезом, і є однією з основних операцій, з яких формується реальний процес мислення. Аналіз є важливим методом пізнання під час розслідування злочинів, у процесі експертних досліджень. Так, низка тактичних прийомів нонвербальних слідчих дій заснована на аналізі;синтез – процес практичного або уявного возз’єднання цілого з ча- стин або з’єднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле;індукція – спосіб міркування від окремих фактів, положень до за- гальних висновків. Це рух знання від одиничних тверджень до загаль- них положень. Індукція тісно пов’язана з дедукцією. Логіка розглядає індукцію як вид умовиводу, розрізняючи повну і неповну індукцію. У криміналістиці має важливе значення при висуванні версій, пізнанні подій минулого;дедукція – спосіб міркування, при якому нове положення виводиться суто логічним шляхом від загальних положень до окремих висновків; це рух знання від більш загального до менш загального, окремого, виве- дення наслідків із припущень. Дедукція є також умовиводом. Вона являє собою метод, що використовується у слідчому мисленні в процесі пі- знання істини; аналогія – подібність у чомусь між явищами, предметами, поняттями. Являє собою умовивід від окремого до окремого або від загального до загального. Аналогія – це спосіб пізнання, який лежить в основі методу моделювання та теорії подібності. У криміналістиці використовується в декількох напрямах. Наприклад, висування версій за аналогією, використання типових ситуацій, типових слідчих дій, систем тактичних прийомів, таблиць Відонова тощо;абстрагування – прийом пізнання (метод), при якому відкидається все несуттєве. Абстракція – це одна з основних операцій мислення, яка полягає в тому, що суб’єкт, відкриваючи певні (суттєві) ознаки досліджу- ваного об’єкта, не бере до уваги інші – несуттєві. Абстракція є уявним відвертанням уваги від тих чи інших сторін, властивостей або зв’язків предметів чи явищ для вирізнення їхніх суттєвих ознак.Крім того, експерти в ході проведення експертизи також використали: історичний метод або історичне дослідження – це дослідницький процес, який використовується для збору доказів подій, що відбулися в минулому, пізнання суспільних явищ і процесів. Він дозволив поєднати різні за походженням, інформативністю, специфікою відображення дійсності джерела (документи і матеріали, спогади свідків злочину, повідомлення тогочасних дипломатів і журналістів та ін. про чисельністьзнищених українців);статистичний аналіз – це процес вивчення та зіставлення отриманих цифрових даних між собою та з іншими даними, їх узагальнення. Застосовувався для вивчення та аналізу конкретних кількісних показників (залучалися дані переписів населення та ін.).Історична демографія вивчає та аналізує демографічні ситуації, що мали місце в минулому, здійснює свої дослідження на межі історії і демографічної статистики, а також економіки, соціології, антропології з використанням методів дослідження усіх цих дисциплін, опираючись на первинні статистичні матеріали, історичні документи, свідчення сучасників, зокрема й дослідників геноциду тощо (система методів історичної демографії включає в себе загальні методи, які використовуються у різних науках, зокрема опис, порівняння, аналіз та ін.).Під час проведення комплексної судової історико-криміналістичної експертизи комісія використала методи історичної демографії, врахувала висновки статистиків 1930-х рр., офіційні документи закордонних дипломатів, праці українських науковців та дослідників, що в результаті дає змогу встановити наслідки особливо тяжкого злочину геноциду, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом, та чисельність знищених українців. Експерти проаналізували судову науково-демографічну експертизу Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України від 30 листопада 2009 р. та дійшли висновку, що дані викладені в експертизі не відповідають реальній чисельності знищених українців комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр.За результатами вказаної експертизи «прямі втрати населення України внаслідок голодомору становлять 3 941 тис. осіб… непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок голодомору в Україні в 1932–1934 рр. дорівнюють 1 122 тис. осіб… сукупні демографічні втрати України внаслідок голодомору в 1932–1934 рр. становлять 5 063 тис. осіб… із врахуванням кумулятивних втрат унаслідок голодомору в Україні втрачено 10 063 тис. осіб (3 941 тис. смертей і 6 122 тис. ненароджених» (Вісник Служби безпеки України: Спец. випуск. Київ: Ін-т дослідження проблем держ. безпеки, 2010. С. 96; Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за матеріалами кримінальної справи № 475 / упор. М. Герасименко. Київ, 2014. С. 342–343).Крім того, «судова науково-демографічна експертиза про втрати населення України внаслідок геноциду, ґрунтувалася лише на матеріалах кримінальної справи та не відображає повну картину сукупних і кумулятивних демографічних втрат. Ця робота потребує свого подальшого дослідження» (Геноцид в Україні 1932–1933 рр. за матеріалами кримінальної справи № 475 / упоряд. М. Герасименко. Київ, 2014. С. 8).Також, в СРСР/УСРР цинічно використовували словосполучення«зайве населення». Народний комісаріат земельних справ (НКЗС) УСРР у 1926 р. нарахував 5 260 000 осіб, а в 1931–1932 рр. чисельність «зайвого населення» (без урахування спеціальних заходів) за прогнозами становила 7 717 000 осіб (ЦДАВО. Ф. 27. Оп. 9. Спр. 980. Арк. 4, 12). Після проведення низки спеціальних (репресивних – авт.) заходів НКЗС УСРР спрогнозував на 1931–1932 рр. чисельність «зайвого населення» у 4,3 млн осіб (ЦДАВО. Ф. 27. Оп. 9. Спр. 83. Арк. 5). Враховуючи викладене, експерти дійшли висновку, що комуністичний тоталітарний режим планував знищити до 8 мільйонів українців.З метою приховування масового знищення українців комуністичний тоталітарний режим видав низку постанов у 1933 р. про переселення в УСРР сімей колгоспників, червоноармійців з інших регіонів СРСР, переважно з РСФРР. У таємній постанові № 133 РНК СРСР від 15 жовтня 1933 р. «Про переселення на Україну» зазначалося, що з РСФРР та інших республік Союзу мало бути переселено в Донецьку – 3 500, Харків- ську – 3 500, Одеську – 6 500, Дніпропетровську – 6 500 сімей (ДАОО.Ф. 2000. Оп. 2. Спр. 35. Арк. 11). У таємній постанові РНК СРСР № 2318 «Про переселення на Україну 21 000 сімей колгоспників» від 25 жовтня 1933 р. зазначалося, що в УСРР мало бути переселено 21 000 сімей (ГА РФ. Ф. Р.-5446. Оп. 1в. Д. 80. Арк. 169–171). У січні – лютому 1934 р. переселення продовжувалися.Також, експерти встановили, що висновок судової науково-демографічної експертизи щодо чисельності жертв геноциду має значні розбіжності з дослідженнями демографів та статистиків 1930-х рр., а саме М. Птухи, О. Асаткіна, А. Хоменка, які, використовуючи статистичні дані, провели демографічні розрахунки, за якими втрати української нації становлять відповідно: 6 млн 700 тис., 7 млн 100 тис., 7 млн 700 тис. українців (La population de l’Ukraine jusqu’en 1960. Bulletin de L’Institut International de Statistique. Т. XXV. 1931; ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 7163. Арк. 14–22; Хоменко А. Людність УСРР у перспективному обчисленні. Профілактична медицина. 1932. № 11–12. С. 41–52). Прогнози чисельності населення УСРР, здійснені фаховими демографами та статистиками 1920–1930-х рр., базувалися на тогочасній динаміці природного руху населення, тому їхні результати щодо чисельності населення в 35 млн осіб у 1937 р. є науково обґрунтованими й прямо свідчать про масове знищення українців під час геноциду.Крім того, Генеральна прокуратура України у вересні 2009 р., звернула увагу слідчого на те, що призначена судово-демографічна експертиза не вирішує спектр питань для надання правової оцінки у кримінальній справі та дала вказівку залучити до її проведення економістів, юристів, судових медиків, істориків та політологів (Архів Київського апеляційного суду, Кримінальна справа № 475, Т.1, С. 28–29).Отже, проблема встановлення чисельності знищених українців комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр. залишилася нерозв’язаною.Відповідно до вимог чинного законодавства України та міжнародного права, розкриття злочинів, встановлення їх наслідків та притягнення винних до кримінальної відповідальності є винятковою компетенцією слідчих, криміналістів та судових експертів, а не демографів чи будь- яких інших фахівців.Демографічні методики, якими користується класична демографія, не застосовуються при підрахунку жертв злочину геноциду, тому що демографічні розрахунки опираються виключно на сталі демографічні фактори, тобто коли сталими є всі внутрішні демографічні процеси та кількісні показники відтворення населення (коефіцієнт народжуваності, смертності, зміни населення), також сталими залишаються закономірності їх зміни. Таким чином, демографічні методи не застосовують під час підрахунку втрат населення в період воєн, геноцидів, епідемій, соціальних та природних катаклізмів.При проведенні судових експертиз під час досудових розслідувань щодо злочину геноциду також недопустиме використання демографічних розрахунків «надсмертності», «середньої смертності» тощо. Тер- мін «надсмертність» має медичне походження. Він застосовується для опису рівня та динаміки смертності з природних причин, серед осіб із вродженими патологіями, або набутими важкими захворюваннями (туберкульоз, малярія, рак, діабет та ін.), через шкідливий вплив зовнішніх обставин (хімічне або радіаційне забруднення навколишнього середо- вища, стрес тощо), ускладнення при пологах. Саме в такому значенні термін вживає Організація Об’єднаних Націй, наприклад, в останньому звіті «Зміна рівнів та тенденцій смертності: роль патернів смерті за причинами», який присвячено аналізу тенденцій природної смертності у світі в період 2008–2010 рр. (Changing Levels and Trends in Mortality: the role of patterns of death by cause. New York: United Nation, 2012. XVIII. 61 p.). В аналогічному значенні термін «надсмертність» вживає у своїй документації Всесвітня організація охорони здоровʼя. (Excess mortality in persons with severe mental disorder. Geneva: World Health Organization, 2016. 81 p.). Українська медична термінологія також містить це визначення у медичному значенні, не пов’язаному із зумисною політикою масового винищення (Рингач Н. Надсмертність чоловіків: нагальна проблема українського соціуму. Журнал української лікарської еліти. 2009.№ 1 (7). С. 75–78; Рингач Н. Проблема надсмертності чоловіків в Україні: ґендерний аналіз у державному управлінні охороною громадського здоров’я. Стратегічні пріоритети. 2008. № 3 (8). С. 142–148).Отже, спроби окремих науковців застосувати до встановлення чисельності знищених українців під час геноциду 1932–1933 рр. термін «надсмертність» є помилковими. Будь-який термін, що претендує на об’єктивність, має бути універсально придатним для всіх аналогічних ситуацій, у цьому конкретному випадку – всіх прикладів масового винищення людей тоталітарними режимами або всіх випадків геноциду.Варто зауважити, що термін «надсмертність» не вживається щодо Голокосту (геноциду євреїв), геноциду вірмен і геноциду ромів у науковому середовищі жодної країни, а також серед політиків, публіцистів, громадських діячів та ін.Чому не можна використовувати демографічні закони для встановлення наслідків злочину та гіпотетично вираховувати чисельність жертв, пояснив судово-медичний експерт вищої кваліфікаційної категорії за спеціальністю «судово-медична експертиза», кандидат медичних наук А. Кісь: «Не можна огульно виокремити серед тих померлих, хто складав би так званий “середній річний показник смертності”… хоча б тому, що аж ніяк неможливо прийняти те, що стара або хвора людина, яка можливо, ще й дожила б до листопада 1933 р., помирає у травні з голоду, а ми за “правилами демографії та статистики” викреслюємо її зі списку загиблих. Звучання мотиву “все одно помер (-ла, -ли) би того ж року” як пояснення демографічних законів має дуже поганий присмак» (Кісь А. Судово-медична експертиза Голодомору 1932–1933 в Україні. Матеріали Міжнародної конференції «Штучні голоди в Україні ХХ століття» (Київ, 16 травня 2018 року). Київ – Дрогобич: Видавництво «Коло», 2018. С. 149).Із позицій судової епідеміології та судово-медичної науки загалом причинно-наслідкові характеристики смертності всіх людей, особливо в умовах їх масового знищення під час геноциду, потрібно розглядати без розподілу на математично виокремлені групи «надсмертності» й «середньої смертності».Отже, використання терміна «надсмертність» щодо підрахунку чисельності знищених українців під час Голодомору-геноциду є невиправданим з наукової та етичної точок зору (Висновок комплексної судово-медичної експертизи від 21.09.2020 № 525. С. 23).Також експертна комісія дійшла висновку, що слідчий допустив помилку, призначивши проведення експертизи для розв’язання питання щодо встановлення чисельності жертв української нації під час вчинення злочину геноциду Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, науковці якого не є судовими експертами та фахівцями з криміналістичних, кримінологічних та історико-правових досліджень.

2. Геноциди у світі, підрахунки втрат
Експерти під час проведення комплексної судової історико-криміналістичної експертизи проаналізували світову практику підрахунку жертв геноцидів вірмен, євреїв та ромів. За результатами проведених досліджень встановлено наступне.Напередодні Першої світової війни на території Османської імперії мешкало 1,5 млн вірмен. У роки геноциду (1915–1918 рр.) були вбиті, загинули від голоду та хвороб від 664 тис. до 1,25 млн вірмен. Міжнародна асоціація дослідників геноциду (IAGS), оголосила, що жертвами геноциду вірмен стали понад 1 млн осіб. Вірменська влада заявила, що унаслідок геноциду вірмен загинуло 1,5 млн осіб. Турецька сторона визнала, що в роки Першої світової війни відбулася масова загибель вірмен, та заявила, що таких жертв було не більше ніж 300 тис. осіб. У процесі міжнародного визнання масового винищення вірмен в Османській імперії актом геноциду, склалася практика, відповідно до якої, чисельність жертв цього злочину вирахувана по верхній межі підрахунків дослідників. У такий спосіб, наприклад, Сполучені Штати Америки визнали геноцидом 1,5 млн вірмен в Османській імперії у роки Першої світової війни (URL: https://encyclopedia.ushmm.org/content/ru/article/the-armenian-genocide- 1915-16-in-depth; https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/04/150423_ armenia _ massacre_ko; https://thehill.com/homenews/senate/474306-senate- passes-armenian-genocide-resolution).У часи Другої світової війни (1939–1945 рр.) на території Третього райху та окупованих ним держав опинилося до 9,6 млн євреїв. Жертвами організованого нацистами Голокосту (фізичного винищення, померлих від хвороб та осіб, які зазнали переслідувань) стало до 6 млн євреїв, серед яких – від 1 до 1,5 млн дітей. Як наголошують фахівці Меморіального музею Голокосту у США (м. Вашингтон), зважаючи на відсутність документальних джерел, точна цифра геноцидних втрат єврейського народу, найімовірніше, ніколи не буде названа. Проте в аналогічний спосіб, як і у випадку геноциду вірмен, міжнародне співтовариство визнало загальну кількість жертв Голокосту євреїв відповідно до верхньої межі підрахунків істориків та статистиків, тобто на рівні 6 млн осіб (URL: https://embassies. gov.il/kiev/ AboutIsrael/history/Pages/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0% BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82.aspx).Під час Другої світової війни відбувся геноцид ромів. У 1939–1945 рр. На окупованих нацистами територіях Європи мешкало від 885 до 947 тис. ромів. Згідно із різними оцінками упродовж 1939–1945 рр. нацисти знищили від 200 до 500 тис. ромів. У ході встановлення чисельності жертв геноциду ромів світовим товариством була прийнята верхня межа проведених дослідниками підрахунків – 500 тис. осіб. Ця цифра, зокрема, зафіксована у Постанові Верховної Ради України «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» від 08.10.2004 р. № 2085-IV (жертвами геноциду у цьому документі визнано 500 тис. ромів) (URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2085-IV#Text).Експерти дійшли висновку, що під час визначення слідчими, криміналістами, науковцями та дослідниками чисельності жертв геноциду, потрібно брати за основу (враховувати) верхню межу підрахунків ймовірної кількості жертв. Також, слід відзначити, що така практика безпосередньо випливає із вимог міжнародного права та українського законодавства (кримінального права).

Аналіз архівних кримінальних справ, що стосуються розслідувань злочинів нацистського режиму, підтверджує той факт, що слідчі, криміналісти та експерти при визначенні наслідків масштабних злочинів, вчинених нацистським тоталітарним режимом у роки Другої світової війни проти людства та людяності, військових злочинів, геноциду при підрахунках чисельності жертв брали за основу верхню межу людських втрат.

3. Втрати української нації за свідченнями очевидців та дослідників
Для відображення абсолютних кількісних показників втрат української нації від злочину геноциду експерти провели аналіз архівних документів, вивчили матеріали кримінального провадження № 22019000000000309, архівної кримінальної справи № 475, свідчення очевидців масового зни- щення українців у 1932–1933 рр., а також:– щоденники, спогади, листи українців, які проживали в УСРР/УРСР та представників української діаспори (Н. Білоус, Я. Сапсай, Д. Федербуш, О. Радченко, В. Цимбал);– донесення та офіційні листи іноземних дипломатів своїм урядам;– звернення громадських організацій української діаспори до урядів провідних країн світу з вимогою про допомогу українцям УСРР;– публікації іноземців-журналістів, які намагалися донести світові правду про масове винищення українців;– статистичні дані Всесоюзних переписів населення 1926, 1937, 1939 рр., поточні обліки населення УНГО УСРР (Управління народногосподарського обліку УСРР);– матеріали досліджень демографів 1930-х рр., статистиків (М. Птуха, А. Хоменко, М. Курман, О. Асаткін та ін.).Так, у щоденнику Нестора Білоуса, жителя с. Леб’яже Чугуївського району Харківської області, який понад 15 років відбув у таборах ГУЛАГу і на засланні за записи: «8/IV-33 р. Люди мруть з голоду різного віку, а особливо діти дуже мруть, в деяких родинах вимерли всі малі діти від грудних і років до 10-ти. 30/IV-33 р. А люди знай мруть так що в одну яму кладуть душ по 6, бо нікому могили копати. 20/V-33 р. Щодня мруть люди з голоду. Сільрадою призначена санітарна комісія для збирання трупів і похорону їх тому, що ховати тих людей нікому так тепер сільрада виганяє людей і риють велику яму душ на 10 і тоді заривають. Багато людей дорослих і дітей як подивишся так це живі мерці. 16/VIII-33 р. З розповідей очевидців, які працювали на Полтавщині з збирання хліба, що там люди так вимерли, що в селі немає жодної живої душі і у багатьох хатах вся сім’я лежить, померлі трупи розклалися і нікому прибирати» (Архівний підрозділ УСБ України у Харківській області. Спр. № 027409).Яків Сапсай, рахівник Харківського електромеханічного заводу (ХЕМЗ). За лист до М. Горького від 12 липня 1933 р. засуджений до роз- стрілу, вирок замінено на 10 років концтаборів, де він і загинув. Цитата з перехопленого цензурою листа до письменника М. Горького у відпо- відь на його хвалебну статтю в газеті «Правда» про досягнення держави диктатури пролетаріату: «… це чи не зростання, чи це не досягнення, що на Україні ляснуло без бою, без війни сім мільйонів людських жит- тів, серед них половина дітей…» (ГДА СБ України. Ф. 6. Спр. № 75517. Арк. 196).Дорота Федербуш, літературний редактор «Укрдержнацменвидаву», заарештована 9 серпня 1933 р. та засуджена на 5 років концтаборів, де й загинула.У щоденнику за 28 червня 1933 р. записала: «30% народу вимерло на Україні від голоду, тобто понад 9–10 мільйонів, під час світової війни за 4 роки загинуло 10 мільйонів людей». (Репресовані щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Київ: Фенікс, 2018. С. 301).Олександра Радченко, сільська вчителька із Вовчанського району Харківської обл., була засуджена у 1945 р. на 10 років концтаборів. У щоденнику за 16 травня 1933 р. є її запис: «… цілі села вимерли. Поля в 32 і 33 рок. залишились незасіяними і незібраними. Збирати було нікому на Україні померло 16 міл чол., тобто 30% насел. У Москві писали, що на Україні епідемія, заражаються “водяною хворобою”, біда. Брехня і брехня» (ГДА СБ України, Київ. Ф. 6. Спр. 75164 фп. Т. 1, пакет з документами).Український кінорежисер Олександр Довженко у своїх щоденниках згадував: «6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню». (Довженко О. П. Сторінки Щоденника (1941–1956). Київ: Видво гуманіт. л-ри, 2004. С. 238).Віктор Цимбал, український художник-емігрант з України, автор першої картини про Голодомор «Рік 1933», яка з 1936 р. експонується по всьому світу, стверджував: «… Вони забрали у нас усе: віру, незалежність, волю, радість, родину, спокій, добробут, традиції, мораль, чистоту, щастя… І в заміну за те, на вістрях своїх багнетів принесли нам: неволю, гніт, руїну, упокору, злидні, зраду, знущання, муки і горе цілих ґенерацій… і разом з тим постійне нервове напруження і безконечний страх… страх за себе, за рідних, за дітей… от-от прийдуть… заберуть… і пропав… Їхнє панування відчули на собі всі і скрізь… кожночасно і кожнохвилинно… Ми зазнали “муравйовщини”, застінків Ч. К., льохів ҐПУ, “єжовщини” з її НКВД. Але ніщо не перевершило того, що сталося в 1933 р. … бо це було нищення людей на велику скалю, це робилось пляново, послідовно, систематично… Ця трансформація коштувала нам 7 000 000 душ. Ми дочекаємось і Другого Нюрнберґу…». (Цимбал В. У пам’ять 7-ми мільйонів українців, убієнних голодом. Батьківщина. 1983. Ч. 10. С. 1). Очевидці Голодомору-геноциду описують щоденну масову смертність в селах та містах і роблять висновки про знищення у 1932–1933 рр. 7–16 млн українців.Комуністичний тоталітарний режим розробив механізм приховуван- ня злочину геноциду. Так, в 1932–1933 роках режим організував поїздки по території УСРР за чітко визначеними, підготовленими маршрутами іноземних дипломатів, журналістів, письменників – Ромена Роллана, Бернарда Шоу, Герберта Веллса, колишнього голови уряду Франції Едуарда Ерріо.Однак іноземні дипломати об’єктивно інформували свої уряди про масштаби втрат української нації. 11 грудня 1933 р. Карл Вальтер як Генеральний консул Німеччини у Харкові у річному звіті про ситуацію в Україні доповідав: «Жертви, до яких призвело вилучення великих обсягів зернових, справді жахливі… Голод в Україні забрав мільйони людських життів на селі. З достовірних джерел відомо, що за офіційними оцінками, сім мільйонів жертв не становлять великої втрати, але це означає, що знищено четверту частину селянства, що навіть порівняно із жертвами світової війни є страшним числом». (Голодомор в Україні 1932–1933 років за документами Політичного архіву Міністерства за- кордонних справ Федеративної Республіки Німеччина / упоряд., вступна стаття, пер. з нім. А. І. Кудряченка. Київ: НІСД, 2008. С. 161).19 вересня 1933 р. Отто Шиллер, аташе з питань сільського господарства при посольстві Німеччини в Москві, про голод в Радянському Союзі доповідав: «…подекуди масштаби вимирання сягнули 25–30% населення. …Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням». (Голодомор в Україні 1932–1933 років за документами Політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Рес- публіки Німеччина / упоряд., вступна стаття, пер. з нім. А. І. Кудряченка. Київ: НІСД, 2008. С. 130).Зі службових донесень консула Королівства Італії в Харкові Серджіо Ґраденіґо (1931–1934) від 31 травня 1933 р.: «Голод чинить масове лю- довбивство серед населення в таких масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи… соромливо мовчить супроти цієї бійні, організованої радянським урядом…». І далі зазначає, що політика радянського уряду «має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйона- ми душ». (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932–1933 роки / Італійський інститут культури в Україні. Харків: Фоліо, 2007. С. 158–159).У донесенні «Голод» від 22 червня 1933 р. С. Ґраденіґо вказує: «Представники уряду визнали, що людські втрати лише в Україні становлять 9 мільйонів душ. В університетському середовищі говорять про 40–50 відсотків від усього населення України, і я вважаю цю цифру (15–16 мільйонів) точнішою». (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932–1933 роки / Італійський інститут культури в Україні. Харків: Фоліо, 2007. С. 173–174). Отже, у донесеннях та офіційних листах іноземні дипломати, свідки масового знищення українців, не тільки інформували свої уряди про злочин, який чинив комуністичний тоталітарний режим проти українців, а й називали кількість втрат до 16 млн українців.Будь-яку інформацію про голод на території СРСР забороняли, не допускали її витоку за межі країни. Однак, багатьом українцям вдалося виїхати у європейські країни, де вони стали носіями правди про злочини, вчинені комуністичним тоталітарним режимом, та масові вбивства українців. Навесні 1932 р. міжнародна спільнота через українські газети Галичини «Діло», «Нова зоря», «Нове село», «За Україну», «Боротьба» була поінформована про знищення українців.Активно поширювала інформацію на Заході про злочинні дії комуністичного тоталітарного режиму в підрадянській Україні та роз’яснювала причини виникнення Голодомору Організація українських націона- лістів (ОУН).Так, у «Бюлетені Крайової екзекутиви ОУН за 1932 рік на Західно- українських землях» повідомлялося про розстріли більшовицькою при- кордонною вартою на кордоні Польщі й Румунії тисяч українців, які втікали від голодної смерті з УСРР. (Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках XX століття: Невідомі документи з архівів спеціальних служб. Голодомор в Україні 1932–1933 / ред. кол.: Є. Беднарек та ін. Варшава; Київ, 2008. Т. 7. С. 324).З метою привернення уваги світової громадськості на масове знищення українців, організоване комуністичним тоталітарним режимом в УСРР у 1932–1933 рр., ОУН ухвалила рішення вчинити атентат щодо радянського консула у Львові. У жовтні 1933 р. 18-річний член ОУН Микола Лемик на знак протесту проти геноциду української нації вбив співробітника іноземного відділу ОДПУ, начальника канцелярії консульства СРСР у Львові А. Майлова. ОУН розглядала атентат як політичну акцію, що мала виявити солідарність із наддніпрянськими українцями, продемонструвати українському суспільству рішучу готовність продовжити боротьбу за незалежність України (Лемик Микола. Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. / проф. Є. Онацький, 1960. Т. 3. Кн. VI: Літери Ком-Ле. С. 820).На сполох забила Українська Греко-Католицька Церква. Намагаючись прорвати «залізну завісу» замовчування Голодомору, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький створив у грудні 1932 р. бюро для інформування про злочини комуністів проти українців. Його пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах» зачитали у греко-католицьких церквах Га- личини й за її межами. Митрополит Андрей Шептицький неодноразово доповідав Папі Римському Пію ХІ про злочини комуністичного тоталітарного режиму в Україні. Ватиканський часопис «Osservatore Romano» постійно публікував матеріали про виморення голодом українців, в тому числі свідчення очевидців.25 липня 1933 р. у Львові було утворено Український громадський комітет рятунку України, в якому об’єдналися українські громади й товариства Західної України. Комітет закликав українців світу до об’єднання у боротьбі з комунізмом та надання допомоги голодуючим братам: «Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться нині в голодових муках і болях і терпить невиносний національний гніт.…Український Народе! Де б Ти не жив, чи на власній землі, чи на еміґрації, чи в Європі, чи за океанами, ставай одностайно в суцільні лави боротьби з насильством. Мобілізуй опінію світу проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні. Допомагай своїм братам на Великій Україні, чим можеш і як можеш» (Відозва Українського Громадянського комітету рятунку до українського народу від 25.07.1933 року. URL: http://avr.org.ua/viewDoc/12285/).У серпні 1933 р. Український громадський комітет рятунку України провів у храмах різних конфесій Буковини панахиди за жертвами комуністичного терору.УГКЦ встановила 29 жовтня 1933 р. Днем національної жалоби і протесту, в цей день священники розповідали правду про знищення українців, закликали збирати кошти, помолитись і підтримати братів «за Збручем». У країнах Європи громадськість разом із Церквою утворила комітети допомоги та провела, з ініціативи кардинала Теодора Інніцера, 16–17 грудня 1933 р. у Відні міжнародну міжконфесійну конференцію.Свій внесок у прорив інформаційної блокади щодо злочину геноциду в Україні зробили іноземні журналісти, які постійно публікували статті в західних газетах про злочини комуністичного тоталітарного режиму.У британській газеті «Манчестер Ґардіан» журналіст Малкольм Маґґерідж після поїздки в Україну та Північно-Кавказький край на початку 1933 р. опублікував статтю про масове знищення українців.Навесні 1933 р. Україну відвідав британський журналіст валлієць Ґарет Джонс, який 29 березня 1933 р. в Берліні підготував і розповсюдив (опублікував) пресреліз, в якому засвідчив про масштабні вбивства українців голодом.У листі до батьків 1933 р. Ґарет Джонс писав: «Голод практично всю- ди. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів по Україні, і там не було хліба, у дітей боліли животи, усі коні й корови здохли, й люди вмирали від голоду. Терор набув нечуваних масштабів» (Люди правди: Ґарет Джонс. URL: https://old.uinp.gov.ua/news/lyudi-pravdi-aret-dzhons). У статті «До побачення, Росія» в «Дейлі Експрес» у квітні 1933 р., і в січні 1935 р. відразу у двох американських газетах («Нью Йорк Амерікан» і «Лос Анджелес Екзамінер») Ґарет Джонс розповів страшну правду про злочини комуністичного тоталітарного режиму. 1 серпня 1935 р. у Внутріш- ній Монголії (Китай) Ґарета Джонса викрали і вбили агенти ОДПУ СРСР. Голодомор в Україні широко висвітлювала французька преса. У своїх статтях журналісти «Le Monde slave» у 1933 р. писали про знищення від 6 до 8 мільйонів українців (1933–1983 50’eme anniversaire de la famine- genocide en UKRAINE. – Paris, 1983. (St. Vladimir Institute The Universityof Toronto). С. 3, 32–34, 36–37).Інформацію про чисельність знищених комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр. українців повідомляли українські та закордонні вчені та дослідники:Рафаель Лемкін, автор терміна «геноцид» і концепції Конвенції ООН 1948 р., на мітингу до 20-х роковин Великого голоду у Нью-Йорку (вересень 1953 р.) заявив, що «… це, мабуть, є класичний приклад радянського геноциду, його найтриваліший і найширший експеримент з русифікації – з винищення української нації… Зброя, яку вживали про- ти … великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом» (Рафаель Лем- кін. Радянський геноцид в Україні (стаття 33 мовами). Ред.: Р. Сербин; упоряд.: О.Стасюк. Київ: Видавець Мельник М. Ю., 2020. С. 53, 55).Відомий дослідник Голодомору британсько-американський дипломат та історик Роберт Конквест зазначав, що «загальне число померлих ві голоду може дорівнювати приблизно 7 млн, близько 3 млн з яких були діти» (Жнива скорботи. Київ: Либідь, 1993. С. 334).Виконавчий директор Спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932–1933 рр. в Україні Джеймс Мейс дійшов висновку про знищення 7 млн українців (Мейс Джеймс. Штучний голод 1933 р. в радянській Україні: що сталося й чому? Український історич- ний журнал. 2007. № 1. С. 185–200).Адам Тодел свідчив, про 8 млн померлих в Україні й на заселеному переважно українцями Північному Кавказі, про що йому особисто роз- повідав, М. Скрипник перед самогубством. Коли М. Скрипник вчинив самогубство, голод ще тривав (Мейс Джеймс. Штучний голод 1933 р. в радянській Україні: що сталося й чому? Український історичний жур- нал. 2007. № 1. С. 196).Джон Коласкі, український канадієць і колишній комуніст, який навчався у вищий партійній школі ЦК КП(б)У повідомляв, що «видатний український поет розповідав йому (без зазначення прізвища), що у таємній доповіді ЦК йшлося про загибель від голоду 10 млн» (Kolasky John. The years in Soviet Ukraine. Toronto: Peter Martin Associates, 1970; Мейс Джеймс. Штучний голод 1933 р. в радянській Україні: що сталося й чому? Український історичний журнал. 2007. № 1. С. 196–197).У 1983 р. канадський журналіст Тарас Гукало створив історико-документальний фільм «Незнаний голод» про скорботні часи в історії України та довів, що у 1932–1933 рр. знищено 10 млн українців (URL: https://www.youtube.com/watch?v=qPGG5dFRjsg; Тисячна Н. «Незнаний голод». Канадський продюсер та режисер Тарас Гукало про свій фільм та Джеймса Мейса. День. 28 травня 2009. URL: https://day.kyiv.ua/uk/ article/podrobici/neznaniy-golod)Петро Ящук, український дослідник Голодомору-геноциду, зібрав унікальні матеріали з історії ХХ ст. про винищення української нації. У проведенні підрахунків втрат українців протягом 1932–1933 рр. він опирається на свідчення народного комісара освіти УСРР М. Скрипника, який ще до закінчення Голодомору розповідав американцю А. Тавдулу про 8 млн померлих від голоду в Україні та на Північному Кавказі, посилаючись на начальника ДПУ УСРР В. Балицького. Провівши розрахунки, П. Ящук зробив висновок, що протягом 1932–1933 рр. лише в Україні загинуло понад 9 млн українців (Ящук П. Портрет темряви: Свідчення, документи і матеріали (у 2-х книгах) / Асоціація дослідників голодоморів в Україні. Київ; Нью-Йорк: Видавництво: М. П. Коць, 1999. Кн. 1. 715 с.; Куліш А. Ф. Геноцид. Голодомор 1932–1933. Причини, жертви, злочинці. Полтава, 2000. С. 68).3 грудня 2013 р. директор Українського центру науки і культури при Посольстві України в Республіці Казахстан Петро Токар виступив із доповіддю на Міжнародній конференції до 80-річчя трагедії Голодомору в Україні і Казахстані та науково обґрунтував мінімальну оцінку втрат української нації в 1932–1933 рр. у 8 млн 75 тис. українців. У своїх підрахунках науковець використав переписи населення 1926, 1937, 1939 рр., а також праці українських та закордонних дослідників (Токарь П. В. Голодомор 1932–1933 годов в Украине: доказательства геноцидной природы голода в Украине. Его особенности в СССР и признание в мире. Сборник материалов выступлений, докладов и сообщений участников Международной научно-методической конференции 03 декабря 2013 года. Астана: ЕНУ им. Л. Н. Гумилева, 2014. С. 47).Відомий український дослідник Голодомору-геноциду Микола Сядристий створив документальну виставку про знищення комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр. 8 мільйонів українців.У статті «Голод – план Ленина, завершенный Сталиным» М. Сядристий зазначив: «Голодомор 1932–1933 рр. – це однозначно був геноцид українців, причому геноцид цілеспрямований…Україна була центром СРСР, без її підкорення, її хліба, вугілля і руди, без доступу через землі України, Кубані, Північного Кавказу до нафти в зоні Баку, як говорили Ленін і Троцький, Росія існувати не зможе. Тому Україну треба було взяти за будь-яку ціну. Її і “взяли” Голодомором. Я вва- жаю, що не визнавати це геноцидом українського народу може тільки плебей чи моральний лиходій». (URL: https://www.ar25.org/article/golod- plan-lenina-zavershenyy-stalinym.html).За ініціативою Світового конґресу українців документальна виставка була представлена в 33 країнах світу. Продовжуючи свої дослідження, М. Сядристий дійшов висновку про знищення тоталітарним режимом понад 10 млн українців.Лозинський Аскольд – президент Світового конґресу українців – повідомляв про знищення комуністичним тоталітарним режимом у 1932– 1933 рр. до 10 млн українців. (Справа від семи до десяти мільйонів. https://www.pravda.com.ua/articles /2008/05/22/3446354/).Висновок: аналіз матеріалів дослідників, науковців, релігійних та громадських діячів свідчить про знищення комуністичним тоталітарним режимом під час вчинення злочину геноциду в 1932–1933 рр. понад 10 млн українців.Зменшення чисельності українців зафіксовано також на основі аналізу переписів населення 1926 і 1937 рр. Перший Всесоюзний перепис населення проведено 1926 р. Згідно із цим переписом усе населення СРСР становило 147 млн осіб, з них 77 млн 800 тис. осіб (52,9%) – росіяни і 31 млн 200 тис. осіб (21,2%) – українці. Наступний Всесоюзний перепис населення проведено у 1937 р. Згідно із переписом 1937 р., в СРСР росіяни становили 93 млн 900 тис., а українці – 26 млн 400 тис. Результати були настільки небезпечними для комуністичного тоталітарного режиму, очолюваного Й. Сталіним, що перепис був засекречений, а керівників та організаторів розстріляли. Експерти проаналізували дані Держкомстату та дійшли висновку, що за 11 років (з 1926 р. по 1937 р.) відсоток збільшення чисельності росіян склав 20,8%, а відсоток українців зменшився на 15,3% (див. табл. 3).

Також експерти, використовуючи методи статистики, історичної демографії та соціології визначили, що з 1926 до 1937 рр. чисельність українського етносу в СРСР мала зрости щонайменше на 21%, тобто досягти 37,8 млн осіб. Різниця між останньою розрахунковою цифрою та реальною чисельністю українців у 1937 р. (26,4 млн), дорівнює 11,4 млн осіб і показує чисельність втрат української нації. Це один із доказів вчиненого комуністичним тоталітарним режимом геноциду українців.Окрім статистичних даних переписів, експерти проаналізували первинні джерела – дані щорічних статистичних обліків, які проводилися в міжпереписний період. Так, згідно з «Довідником з основних статистично-економічних показників господарства районів» по областях, чисельність населення України станом на початок 1932 р. становила 32 млн 680 тис. 700 осіб, з них: сільське населення – 25 млн 553 тис. осіб, міське – 7 млн 127 тис. 700 осіб. Відсоток приросту населення становив 2,3% в рік.За даними УНГО УСРР, яке щороку до 1933 р. включно видавало статистичний довідник «Народне господарство та облік», зазначена чисельність населення України станом на 1 січня 1933 р. – 31 млн 901 тис. 500 осіб (Райони України. Статистичний довідник / за ред. О. М. Асаткіна. Київ, 1936. С. Х; Українські вісті (Новий Ульм), 1950. Ч. 11). Серед статистичних даних проміжні цифри населення України станом на 11 квітня 1932 р. – 32 млн 548 тис. 700 осіб, з них: сільське населення – 25 млн 515 тис. 800 осіб, міське – 7 млн 32 тис. 900 осіб (ДАХО.Ф. Р-408. Оп. 1. Спр. 116. Арк. 190).Втрати українців у міжпереписний період 1926–1939 рр. за розрахунками Б. Руденського (ОблУНГО УСРР) у статистично-демографічній розробці «Динаміка кількості населення і природного руху населення в СРСР 1924–1941» складають 11 млн осіб. Крім того, експертами виявлено протокол наради при Київському інституті охорони здоров’я від 13 квітня 1933 року, за участі Демографічного інституту та ОблУНГО, про вжиття заходів щодо «зниження» смертей від голоду під час їх реєстрації. (Державний архів м. Києва. Ф. Р-3. Оп. 1. Спр. 105. Арк.10).Про масштаби вчиненого злочину геноциду українців, незважаючи на фальсифікації статистичних даних, також свідчать розрахунки демографів та статистиків 1930-х років:Курман Михайло – працівник ЦУНГО (Центральне управління народногосподарського обліку СРСР) з 1932 р. по 1937 р., заступник начальника відділу населення і охорони здоров’я, відповідав за організацію Всесоюзного перепису населення 1937 р.Демограф М. Курман повідомляв, що у зв’язку з різким погіршенням у 1932 р. поточної статистики щодо динаміки чисельності населення в країні, ЦУНГО СРСР засекретила всі дані. Остання опублікована цифра стосується 1 січня 1933 р. При цьому, ведення обліку населення продовжувалося, його узагальнені цифри були відомі вкрай обмежено- му колу відповідальних працівників ЦУНГО. Тому чисельність населення 168 млн осіб, названа Й. Сталіним і надрукована у звіті ХVII з’їзду ВКП(б) 26 січня 1934 р.: «…ми маємо за звітний період: …Зростання населення Радянського Союзу з 160,5 мільйона осіб наприкінці 1930 р. до 168 мільйонів наприкінці 1933 р.», приголомшила демографів ЦУНГО, адже на 8 млн була більшою від реальної. На пряме запитання керівника ЦУНГО В. Осинського генсек відповів, що сам знає, яку цифру називати. У надрукованому тексті звіту ця цифра була зменшена на 1 млн (Зі спогадів М. В. Курмана, записаних і опублікованих А. Вишневським: Судьба одного демографа: портрет на фоне эпохи. Воспоминания М. В. Курмана [autre] / Anatolij Vishnevskij. Cahiers du monde russe et soviétique. Vol. 34.N. 4. Octobre – Décembre 1993. PP. 577–629).Начальник УНГО УСРР Асаткін Олександр, коментуючи виступ Й. Сталіна та названу чисельність населення, зазначав: «Вірність цих чисел викликає великий сумнів через цілком незадовільний стан статистичних джерел про рух населення… Особливо значних розмірів зазначені недоліки в обліку населення досягли в умовах 1932 і 1933 рр.» (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 7163. Арк. 14–22). О. Асаткін розрахував прогнозовану чисельність населення на 1937 р. – 35 млн осіб. Попередні результати перепису населення 1937 р. УСРР становили 27 млн 900 тис. осіб. Після вказівки з Москви щодо «уточнення даних», тобто фальшування з метою збільшення чисельності населення УСРР на 300 тис. осіб, оста- точні дані становили 28 млн 200 тис. осіб. 2 вересня 1937 р. О. Асаткіна розстріляли у м. Києві.Таким чином, за розрахунками Асаткіна, дефіцит населення становив 35 млн – 27 млн 900 тис. = 7 млн 100 тис. осіб.У 1930-х рр. наукові прогнози чисельності населення на 1937 р. зробили й інші українські демографи М. Птуха – 34 млн 600 тис. осіб (дефіцит 6 млн 700 тис.), та А. Хоменко – 35 млн 600 тис. осіб (дефіцит – 7 млн 700 тис. українців), які підтвердили розрахунки О. Асаткіна. Птуха Михайло у 1918 р. заснував Демографічний інститут УАН який очолював до 1938 р. У 1929 р. був обраний дійсним членом Міжна- родного статистичного інституту. Його екстраполяція потенційного на- селення УСРР від 1929 р. по 1937 р. має важливе значення для вивчення демографічних наслідків Голодомору 1932–1933 рр. Ця праця вийшла тільки у скороченому вигляді французькою мовою («La population de l’Ukraine jusqu’en 1960». Bulletin de L’Institut International de Statistique. Т. XXV, 1931).Хоменко Арсеній – український демограф, статистик, один із фундаторів української демографічної школи і державної демостатистичної служби в Україні, професор. Керував роботами з демографічного прогнозування в Комісії перспективного планування Держплану УСРР. У статті «Людність УСРР у перспективному обчисленні» (1932) вчений виклав власний прогноз загальної кількості населення на 1937 р. – 35,6 млн осіб, обравши за показник рівень народжуваності 1926 р. А. Хоменка розстріляли 22 березня 1939 р. (Хоменко А. Людність УСРР у перспективному обчисленні. Профілактична медицина. 1932. № 11–12. С. 41–52).Визначив демографічні наслідки Голодомору на основі даних перепису населення у 1940 р. впливовий економіст-мігрант С. Прокопович. Він підрахував, що Голодомор 1932–1933 р. забрав життя понад 9 млн осіб (Prokopovich S. N. The Growth of the Population in the U.S.S.R. Quarterly Bulletin of Soviet-Russian Economics, April 1940. № 4. P. 110; Prokopovich S. N. Histoire economique de l’URSS. Paris: Portulan, 1952. P. 66).Про цифру 6 млн жертв лише за 1932 р. згадували колишні статисти- ки УНГО (Соловей Д. Ф. Голгота України. Ч. 1. Московсько-більшовицький окупаційний терор в УРСР між першою та другою світовою війною. Вінніпег: Накладом «Укр. голосу», 1953. С. 212).Сосновий Степан у 1942 р., працюючи в Оперативному штабі Розенберга у Харкові (робоча група «Україна»), встановив чисельність жертв геноциду в 7 млн 465 тис. українців (Сосновий С. Правда про голод на Україні в 1932–1933 роках. Нова Україна, 8 листопада, 1942). В газеті«Народна Воля» за 1950 р. опублікована стаття, в якій оцінені втрати українців внаслідок Голодомору в 10,3 млн осіб (Проф. Т. С. «Зміни в складі населення під совітами». Народна Воля. ЧЧ. 19–32, 1950).У 1953 р. емігрант з України, історик та громадський діяч у США, колишній працівник Центрального статистичного управління УСРР Д. Соловей опублікував книжку «Голгота України» та обґрунтував мінімальну чисельність втрат українців від Голодомору 1932–1933 рр. 7,5– 7,7 млн осіб, але взявши до уваги щонайменше 1 млн завезених переселенців на місце вимерлих українців (про що зазначено в «Енциклопедії українознавства». Т. 1. С. 153), втрати української нації за 1932–1933 рр. становлять 8,7 млн (Соловей Д. Ф. Голгота України. Ч. 1. Московсько- більшовицький окупаційний терор в УРСР між першою та другою світовою війною. Вінніпег: Накладом «Укр. голосу», 1953. С. 211).Отже, дослідження радянських та зарубіжних демографів та статис- тиків 1930-х рр. свідчать, що у 1932–1933 рр. комуністичний тоталітар- ний режим знищив понад 11 мільйонів українців. У Спільній заяві делегацій країн-учасниць ООН: Азербайджану, Бан- гладеш, Білорусі, Беніну, Боснії і Герцеговини, Гватемали, Грузії, Єгип- ту, Казахстану, Канади, Катару, Монголії, Науру, Об’єднаних Арабських Еміратів, Пакистану, Республіки Молдова, Російської Федерації, Сау- дівської Аравії, Сирійської Арабської Республіки, Сполучених Штатів Америки, Судану, Таджикистану, Тимора-Лешті, України, Ямайки з на- годи сімдесятої річниці Голодомору – Великого голоду 1932–1933 ро- ків в Україні 7 листопада 2003 р. йдеться: «У колишньому Радянському Союзі мільйони чоловіків, жінок і дітей стали жертвами жорстоких дій і політики тоталітарного режиму. Голодомор – Великий голод 1932– 1933 років в Україні – забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією для українського наро- ду» (URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/995_g07#Text).4 жовтня 2016 р. в Київському національному університеті імені Та- раса Шевченка відбулася міжнародна науково-практична конференція:«Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації». Її співорганізаторами виступили Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» (Національний музей Голодомору-геноциду), Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 року в Україні, Асоціація дослідників голодоморів в Україні, Всеукраїнське товариство «Меморіал» імені В. Сту- са та Фундація Українського Голодомору-геноциду (Чикаго, США). За підсумками роботи даної конференції було прийнято Резолюцію.Резолюція конференції «Голодомор 1932–1933 років: втрати україн- ської нації» (витяг):1. Вважати науково встановленими на сьогодні втрати від Голодо- мору-геноциду 1932–1933 років щонайменше 7 мільйонів – в УСРР і 3 мільйони – за межами УСРР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані. Рекомендувати освітнім закладам, музейним установам, ЗМІ, дипломатичному корпусу вживати ці кількісні показники в освітній і інформаційній роботі, в яких враховані усі померлі під час Голодомору.2. Дослідження втрат української нації внаслідок геноциду продовжувати, закликати експертів-демографів до більш тісної співпраці з істориками і відкоригувати свої підрахунки, спираючись, в тому числі й на нововиявлені істориками архівні документи.3. Запропонувати науковій спільноті застосовувати для визначення характеру більшовицького політичного режиму, встановленого в Україні на початку 1920-х років, поняття «комуністичний окупаційний».4. Звернутися до Служби безпеки України з пропозицією продовжити розслідування за фактом вчинення в Україні у 1932–1933 роках злочину геноциду з метою встановлення його безпосередніх виконавців і з’ясування його наслідків… (Міжнародна науково-практична конференція «Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації». URL: https:// holodomormuseum.org.ua/conferencia /mizhnarodna-naukovo-praktichna- konferenciya-golodomor-1932-1933-rokiv-vtrati-ukrainskoi-nacii/).Про втрати української нації в 1932–1933 рр. повідомляли перші офіційні особи держави, які мали доступ до державної таємниці – Президенти України Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко, П. Порошенко та В. Зеленський.Л. Кравчук, якого ЦК Компартії України у 1986–1987 рр. призначив керівником комісії щодо вивчення причин Голодомору, отримав доступ до таємних архівних документів та констатував, що це було свідоме нищення українського народу, продумане і спрямоване (Штучні голоди в Україні ХХ століття: матеріали Міжнародної конференції. Київ; Дрогобич: Коло, 2018. С. 17–18). Президент України Л. Кравчук заявив, що чисельність втрат українців у 1932–1933 рр. становить до 7–10 млн, третина з яких – це діти. Окрім того, він заявив, що за межами УСРР Голодомор був організований комуністичним тоталітарним режимом на Кубані та здебільшого у південних районах Курської і Воронезької областей, тобто в регіонах, де переважно проживали українці: «Голодомор лютував на тих теренах європейської частини Московської імперії, де були переважно українці, а карта людомору збігається з етнічною картою Руси-України» (Голодомор 1932–1933 років як величезна трагедія українського народу: матер. Всеукр. наук. конф. Київ: МАУП, 2003. С. 7).«Тоталітарний режим організував штучний голод в Україні. Його наслідком стала загибель від 7 до 10 мільйонів наших співгромадян» – заявляв Президент України Л. Кучма (Штучні голоди в Україні ХХ століття: матеріали Міжнародної конференції. Київ; Дрогобич: Коло, 2018. С. 19). Президент України В. Ющенко називав втрати від Голодомору 10 млн,а сукупну цифру втрат українців від Голодомору 1932–1933 рр. та масових штучних голодів 1921–1923 рр., 1946–1947 рр. – більше 13 млн українців (Парламентські слухання «Щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років»12 лютого 2003 року. К., 2003. С. 34; Штучні голоди в Україні ХХ століття: матеріали Міжнародної конференції. Київ; Дрогобич: Коло, 2018. С. 21).Президент України П. Порошенко повідомляв про мільйони знище- них українців. Так, 24 листопада 2018 року під час церемонії вшану- вання пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років заявив: «Історична відповідальність за Голодомор лежить на Російській Федерації як право- наступниці СРСР, і цей злочин не має терміну давності…Росія знову, як і сто років тому, розгорнула агресію проти України щоб повернути її назад, в імперію. У Кремлі знову ненавидять і бояться вільної європейської України. Але... вони вже не зможуть повернути назад колесо історії… Геноцид українського народу був дуже ретельно спланований.Ним хотіли вирішити назавжди українське питання, яке століттями не давало спокою Росії.Лише інтеграція України до євроатлантичного простору гарантує країні: і мир, і безпеку, і незалежність, і подолання бідності.Від цієї стратегії ми не відступимо. Україна обов’язково стане повноправним членом НАТО і повноправним членом ЄС ... Цю мету української нації свого часу визначив український поет Хвильовий: “Геть від Москви! Дайош Європу!”... І не буде більше ані Голодомору, ані Великого терору, ані русифікації» (URL: https://www.pravda.com.ua/ news/2018/11/24/7199187/).Президент України В. Зеленський 28 листопада 2020 року, у День пам’яті жертв голодоморів, заявив: «Наслідком Голодомору, що визнаний геноцидом проти нашого народу з боку тоталітарного сталінського режиму, стали мільйони жертв серед українців. Це втрати, зіставні з тими, яких зазнала Україна у Другій світовій війні» (Звернення Президента України Володимира Зеленського у День пам’яті жертв голодоморів. URL: https://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta- ukrayini-volodimira-zelenskogo-u-den-p-65325).За підрахунками вчених та дослідників у Другій світовій війні загинуло 9–10 млн українців (Муковський I. Т. Втрати людські України в Другій вітчизняній війні 1941–1945 рр. Енциклопедія історії України: А–В / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: В-во «Наукова думка», 2003. Т. 1. 688 с. URL: http://www.history.org. ua/ ?termin=Vtraty_vijskovi; Українці у Другій світовій війні. URL: http:// dsvv.gov.ua/ukrajintsi-u-velykij-vitchyznyanij-vijni-1941-1945-rr.html).

Результати аналізу документів українських та закордонних архівів, свідчень очевидців та жертв злочину геноциду, донесень та офіційних листів іноземних дипломатів; публікацій іноземних журналістів, статистичних джерел; матеріалів досліджень демографів, статистиків 1930-х рр., досліджень сучасних українських та зарубіжних вчених свідчать про знищення в 1932–1933 рр. до 16 млн українців.

4. Чисельність українців, знищених комуністичним тоталітарним режимом під час вчинення злочину геноциду в 1932–1933 рр.
4.1. Геноцид українців в УСРРКомуністичний тоталітарний режим у 1932–1933 рр. вчинив особливо тяжкий злочин геноциду проти української нації. З метою встановлення чисельності жертв українців, експерти узагальнили досвід країн, які понесли втрати від геноцидів ХХ століття та дійшли висновків, що традиційні демографічні дослідження в даному випадку не застосовуються. У світовій практиці не існує методів та ре- комендацій, за якими доведення масового знищення людей під час воєн, геноцидів, масових вбивств повинно обчислюватися індивідуально до кожної жертви. Саме тому під час розкриття таких злочинів слідчі, криміналісти та експерти використовують загальнонаукові методики, застосовуючи міждисциплінарний підхід: спеціальні методи криміналістики, офіційні статистичні дані, методи історичної демографії, історичний та математичні методи тощо.Також експерти встановили, що тоталітарні країни (тоталітарні політичні режими), як правило, заперечують вчинення геноциду, а у разі визнання значно занижують чисельність жертв. Не є винятком і Російська Федерація – правонаступниця СРСР, яка не визнає вчинений комуністичним тоталітарним режимом геноцид українців, реалізовуючи політику знищення України. З 2014 року її окупаційні війська захопили Крим, м. Севастополь, частину територій Донецької та Луганської областей. Інформаційною основою дослідження питання встановлення чисельності знищених українців є архівні джерела, матеріали всесоюзних переписів населення 1926, 1937 та 1939 рр., первинні статистичні матеріали в розрізі адміністративно-територіальних одиниць (районів та міськрад) УСРР, що містяться в довідниках з основних статистично-економічних показників господарства районів по усіх областях УСРР (опубліковані у 1932–1933 рр.), статистичних довідках, а також в книгах записів актів цивільного стану (смертей і народжень), висновки судових експертиз, наукові дослідження, кримінальне провадження № 22019000000000309,матеріали архівних кримінальних справ тощо.У ході дослідження вказані матеріали критично оцінені експертами, оскільки, з одного боку, статистична та інша інформація за темою дослі- дження є неповною (значна частина архівних матеріалів стосовно злочи- ну геноциду 1932–1933 рр. втрачена), а з іншого – історичні, статистичні та демографічні дані частково спотворені.Враховуючи неповноту статистичних, демографічних та історичних даних загалом по УСРР та в розрізі областей, комісія під час проведення експертизи використала криміналістичні та інші методики, які надали можливість визначити чисельність жертв злочину геноциду.Аналіз базується на детальному вивченні як узагальнених, так і пер- винних та деталізованих інформаційних даних на рівнях адміністративно-територіальних одиниць. Зокрема, експерти використали вибірковий метод, який широко застосовується у статистиці для дослідження великих сукупностей та дає можливість робити висновки про загальну сукупність через детальне вивчення окремих вибраних її елементів.Отже, із генеральної сукупності чисельності населення (станом на 01.01.1932 р.) визначено мінімальну необхідну чисельність досліджуваного населення, яке проживало у вибраних районах. Далі визначено ту кількість адміністративних районів, що приймаються за райони-репрезентанти, в межах яких і здійснено деталізований підрахунок втрат від геноциду 1932–1933 рр., виходячи із первинних джерел інформації. Результати підрахунків втрат на територіях районів-репрезентантів екстрапольовано на загальну сукупність населення УСРР. Отримані результати надають експертам можливість розрахувати втрати української нації, внаслідок вчинення злочину геноциду в 1932–1933 рр. в УСРР.Вищевказана методика використана у ході проведення комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03 грудня 2020 ро- ку № 957, якою встановлено, що під час вчинення злочину геноциду у 1932–1933 рр. комуністичний тоталітарний режим знищив 9 млн 108 тис. 500 українців в УСРР та 1 млн 391 тис. 500 українців за межами УСРР, зага- лом 10 млн 500 тис. українців.Експертна комісія погоджується з результатами комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи, використовуючи криміналістичний, історичний та статистичний методи провела ґрунтовну розвідку наукових праць, досліджень, історичних і статистичних джерел, дійшла висновку щодо знищення комуністичним тоталітарним режимом лише в УСРР 9 млн 108 тис. 500 українців.
4.2. Геноцид українців у Північно-Кавказькому краю РСФРР
У Північно-Кавказькому краю РСФРР у 1932–1933 рр. комуністичний тоталітарний режим вчинив злочин геноциду української етнічної групи. За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі «Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії», «етнічна група» являє собою «культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність, притаманну меншині як всередині держави, так і поза її межами» (Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Gerzegovina v. Serbia and Montenegro); Summary of the Jadgment of 26 February 2007. P. 9).Таке тлумачення «етнічної групи» стосується і українців, які прожи- вали у Північно-Кавказькому краю та в 1932–1933 рр. стали об’єктом злочину геноциду.Комуністичний тоталітарний режим фактично знищив багатомільйонну українську етнічну групу Північно-Кавказького краю з метою припинення національно-культурного відродження українців та недопущення державотворчих процесів.Механізм злочину геноциду українців Північно-Кавказького краю, був аналогічний тому, що застосовувався у 1932–1933 рр. в УСРР, а деякі з елементів злочину, наприклад, «чорні дошки», були апробовані саме на Кубані. Він включав організацію штучного голоду, примусову депортацію, засудження та розстріли, політичні репресії наукової, культурної, господарської та політичної еліти, а також супровідні протиправні репресивні дії, що мали характер етноциду і лінгвоциду та спричинили знищення української автентичної культури, мовну й етнічну асиміляцію українців краю.Архівні документи комуністичного тоталітарного режиму повністю розкривають злочин геноциду, вчинений проти української етнічної групи Північно-Кавказького краю РСФРР:1. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 07 серпня 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності» («закон про пʼять колосків») (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С.282–283);2. Постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 р. «Про хлібозаготівлі в Україні та Північному Кавказі» (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С. 349);3. Постанова бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) від 4 листопада 1932 р. про застосування «чорних дощок» (Васильєв В. Ціна голодного хліба. Політика керівництва СРСР і УСРР в 1932–1933 рр. Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова та Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. Київ: Генеза, 2001. С. 28);4. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 р. щодо репресій українців у партійних та радянських організаціях, де- українізації державних установ, преси, освіти, суспільно-політичного життя (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С. 475–477);5. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про українізацію в Далеко- східному краї, Казахстані, Середній Азії, Центрально-Чорноземній області та інших районах СРСР» від 15 грудня 1932 р. щодо припинення українізації та репресій українців (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С. 480);6. Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 р. щодо блокади українців в УСРР і на Кубані та введення заградзагонів на вокзалах, ґрунтових дорогах (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С. 609–610).Під час вчинення злочину геноциду українців у Північно-Кавказькому краю активно проводилися політичні репресії, створювалися позасудові каральні органи – «трійки», яким надавалося право розглядати «хлібні» справи у прискореному порядку та застосовувати смертну кару, знищувалися етнічно-культурні форми існування українців; масово проводилися депортації українських родин.Експерти дійшли висновку, що знищення української етнічної групи в СРСР підпадає під дію Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. (стаття ІІ Конвенції) та Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС).Аналіз архівних документів, наукових праць та матеріалів кримінального провадження свідчить, що геноцид українців 1932–1933 рр. у Пів- нічно-Кавказькому краю РСФРР, нерозривно пов’язаний із геноцидом українців в УСРР та підпадає під дію підпункта «б» п. 1 статті 7 Римського статуту МКС.Для обрахунку втрат української етнічної групи у Північно-Кавказькому краю у 1932–1933 рр. експерти провели фундаментальне дослідження, яке дало можливість визначити основні тенденції змін етнодемографічного складу та чисельність знищених українців регіону. Від другої половини ХІХ ст. аж до 1930-х рр. Кубань, відповідно до всіх статистичних даних та оцінок дослідників, зокрема за картографічними працями П. Чубинського (1872), О. Ріттіха (1875), Л. Нідерле (1909–1912), М. Дурново (1914, уточнена 1927 р.) та даними всеросійського перепису населення від 1897 р., була переважно українською та українськомовною. Згідно із загальноросійським переписом, проведеним у 1897 р., на- селення Кубанської області становило 1 млн 911 тис. 133 особи, з них українці становили 49,7%, або 949 тис. 833 особи, а росіяни – 39%, або 745 тис. 341 особу (Македонов Л. В. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897. Екатеринодар, 1907.С. 546, 569–570).У відділах, розташованих на терені Чорноморії, тобто Правобережної Кубані, яка була заселена колишніми запорожцями – чорноморськими козаками та іншими переселенцями з України, відсоток українського на- селення традиційно залишався найбільшим. Тож, у Катеринодарському, Єйському, Темрюцькому відділах він становив 81,1%, або 702 тис. 931 осо- бу, росіяни – 12,5%, або 108 тис. 443 особи (Македонов Л. В. Населе- ние Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897. Екатеринодар, 1907. С. 571).Крім того, враховуючи загальнонаціональну політику імперського керівництва, орієнтовану на знищення національних меншин, є всі підстави вважати, що значна чисельність українців була в офіційному переписі віднесена до складу «великоросів». Після публікації даних перепису 1897 р. багато українських вчених піддавали сумніву їхню об’єктивність. Зокрема, дослідники О. Русов і П. Чубинський вважали, що на Кубані на початку XX ст. українці складали не менш ніж 60% населення, а на терені розташування колишнього Чорноморського козацького війська не менш ніж 80% (Рудницький С. Основи землезнавства України. Прага, 1923. Т. 1. С. 232).Швидкий економічний розвиток Кубанської області призвів до стрімкого збільшення населення краю. Сільськогосподарський перепис 1917 р. засвідчив, що загальне населення Кубані складало вже 2 млн 415 тис. 089 осіб, з них українці – 56%, а росіяни – 36% (Державний архів Краснодарського краю (далі ДАКК). Ф. Р-234. Оп. І. Спр. 73. Арк. 73).Під час проведення реформування Кубано-Чорноморської області в 1925 р. більшість території сучасного Краснодарського краю увійшла до Кубанської, Армавірської та Майкопської округ. Також до складу Донської округи були передані три історичні кубанські райони з панівним укра- їнським населенням (Єйський район – 74,2% українців, Кущевський – 78%, Старомінський – 85% за даними перепису 1926 р.) (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2894. Арк. 79). Одним із наслідків цього адміністру- вання було зменшення загального відсотку українців Кубані.Для того, щоб визначити чисельність українців Кубані на 1926 р., під- раховано дані по Кубанській, Армавірський, Майкопській та Чорноморській округах, а також по трьох зазначених вище районах. Виходячи з цього, офіційна чисельність українського населення у межах сучасного Краснодарського краю за переписом 1926 р. становила 1 млн 644 тис. 380 осіб, або 54,1% від усього населення. Загалом на території Правобережної Кубані – терені колишнього Чорноморського війська (Кубанська округа, Єйський, Кущевський, Старомінський райони) – українці становили переважну більшість – 1 млн 110 тис. 352 особи, або 73% від усього населення (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2894. Арк. 68–82).Значний відсоток (27 %) українців проживав у містах. Ця частка дорівнювала 153 тис. 517 осіб. У деяких містах вона була досить великою: Краснодар – 30%, Гарячий Ключ – 35%, Приморсько-Ахтарськ – 64,5%, Темрюк – 32,5%, Єйськ – 41,6% (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2894. Арк. 70–82).У сільській місцевості відсоток українців значно збільшувався і по Кубані становив 71,2%, або 1 млн 556 тис. 748 осіб (на землях Чорно- морського війська – 76%).Загалом чисельність українців Північно-Кавказького краю за даними перепису 1926 р. склала 3 млн 106 тис. 652 особи або 37,4%, а серед сільського населення – 41,2% і становила найбільшу національну групу (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2894. Арк. 82; URL: http://www. demoscope.ru/weekly/ssp/rus_ nac_26.php?reg=807). Перепис 1926 р. мав значні недоліки. Уже в 1927 р. офіційний радянський орган друку УСРР газета «Харківські вісті» помістила низку статей свого кореспондента, який уважно дослідив «українське питання» на Кубані. В цих статтях наводяться свідчення, що під час перепису 1926 р. «цілі українські села, станиці і райони записувалися як російські» (Лісовий П. Кубань. Харківські вісті. 1927. 3 травня, 18 червня). У наступних переписах частка українців Кубані скоротилася до кількох відсотків і під час перепису 1937 р. складала в Краснодарському краї 5,9%, перепис 1939 р. – зафіксував лише 4,9% українців, перепис 2002 р. – скоротився до 2,57% (ДАКК. Ф. Р-І547. Оп. І. Спр. 4. Арк. 3; Ракачев В. Н. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории. Кубань–Україна. Вопросы историко-культурного взаимодействия. Краснодар, 2006. С. 53).Маючи обмежену кількість конкретних статистичних даних про втра- ти українців Кубані, експерти проаналізували попередні дослідження, які стосуються змін у чисельності українського населення краю. Один із най- більш відомих закордонних дослідників цього питання Р. Конквест вважав, що в 1932–1933 рр. на Північному Кавказі від Голодомору загинуло не менше 1 млн осіб (Конквест Р. Жнива скорботи. Київ: Либідь, 1993. С. 337). Дослідник історії депортацій в СРСР П. Полян називає чисельність померлих від голоду на Північному Кавказі – 1 млн осіб, депортованих – приблизно 250–300 тис. осіб (Полян П. «Не по своей воле... История и география принудительных миграций в СССР». Москва: ОГИ: «Меморіал». 2001. С. 44–46).За розрахунками англо-австралійського історика й демографа С. Віткрофта Кубань втратила у 1931–1933 рр. 1 млн 100 тис. осіб (800 тис. у сільській місцевості та 300 тис. у місті) (Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939. Документы и мате- риалы. В 5 т. Т. 3. Конец 1930–1933. Москва: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. С. 882–885)До 1 травня 1930 р. з Північно-Кавказького краю на Урал депортовано 10 тис. 595 родин (51 тис. 577 осіб) (Ивницкий Н. А. Коллективизация и раскулачивание: начало 30-х. гг. Москва: Магист, 1997. С. 141–142, 233–234, 236). До 1 вересня 1930 р. лише з чотирьох округ сучасного Краснодарського краю (Кубанському, Армавірському, Майкопському та Чорноморському) розкуркулено й депортовано 13 тис. господарств (близько 65 тис. осіб) (История Кубани с древнейших времен до конца XX века. Краснодар, 2004. С. 242).25 січня 1931 р. проведено операцію по депортації з Кубані 9 тис. ро- дин (45 тис. осіб) до посушливих районів Ставропілля та Сальських степів (Ивницкий Н. А. Коллективизация и раскулачивание: начало 30-х гг. Москва: Магист, 1997. С. 180–181).1 лютого 1931 р. ухвалено постанову ЦВК і РНК СРСР «Про надання крайовим (обласним) виконкомам та урядам союзних республік права вислання куркулів з меж суцільної колективізації сільського господарства». Скасовувалися депортації в межах краю проживання, депортованих від- правляли у максимально віддалені райони СРСР. Всього з Північно-Кав- казького краю депортовано 38 тис. 400 українських родин (192 тис. осіб). (Полян П. «Не по своей воле... История и география принудительных миграций в СССР». Москва: ОГИ: «Меморіал», 2001. С. 35–36).Масштабна хвиля депортацій прокотилася кубанськими станицями у кінці 1932 р. – на початку 1933 р. Розпорядження про виселення станиці Полтавської містилося у згаданій вище постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР«Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній облас- ті»: «... Виселити у найкоротший термін до північних областей СРСР із станиці Полтавської (Північний Кавказ) якнайбільш контрреволюцій- ної усіх жителів, за винятком дійсно відданих радвладі і не помічених у саботажі хлібозаготівель колгоспників та одноосібників і заселити цю станицю сумлінними колгоспниками-червоноармійцями, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм усі землі й озимі посіви, будівлі, реманент і худобу тих кого виселяють» (Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / упоряд. Р. Я. Пиріг. Київ: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2007. С. 476). 27 грудня 1932 р. українців станиці Полтавської зігнано у 6 ешелоніві відправлено на Урал, де каральні органи заарештували 1 тис. козаків та спалили живцем на заводі, частину козаків було відправлено у табори. Всього з станиці Полтавської виселено 2 тис. 250 родин (12 тис. 500 осіб) (Трепачко М. История семьи казаков. Родная Кубань. 2002. № 3. С. 106; Народныий архив. Родная Кубань. 2002. № 3. С. 117).Упродовж січня 1933 р. з Уманської, Ведмедівської, Ново-Рожде- ственської, Платнирівської, Бейсугської та Пластунівської станиць де- портовано 63 тис. 500 українців (Белозеров В. С. Этническая карта Се- верного Кавказа. Москва: ОГИ, 2005. С. 68).Із січня до квітня 1933 р. частинами 1-ої окремої бригади конвойних військ СРСР з Кубані депортовано на Північ 100 тис. українців (Чуркин В. Неизвестная война. Дон. 1991. № 7. С. 143). Отже, з 1930 р. до 1933 р. з Північно-Кавказького краю депортовано понад 300 тис. українців. Геноцид українців на Кубані, як і в Україні, мав політичні причини. Комуністичний тоталітарний режим сприймав козацьку Кубань як потенційного ворога. «Кубанським саботажем», «невдачами колективізації» та невиконанням плану «хлібозаготівель» комуністичний тоталітарний режим прикривав злочин геноциду українців на Кубані. Станиці та райони заносилися на «чорну дошку», блокувалися військами, там вводилася комендантська година, звідти вилучалося продовольство, туди заборонялося завезення будь-яких товарів, що фактично призводило до масових вбивств голодом українських родин.У листопаді – грудні 1932 р. на «чорну дошку» були занесені такі кубанські станиці: Ново-Рождественська, Теміргоєвська, Ведмедівська, Полтавська, Незамаївська, Уманська, Урупська, Ладозька (Усть-Лабін- ський р-н), Старо-Деревʼянківська (Канівський р-н), Старо-Корсун- ська (Краснодарський р-н), Ново-Деревʼянківська (Старомінський р-н), Старо-Щербинівська (Єйський р-н). (Белозеров В. С. Этническая карта Северного Кавказа. Москва: ОГИ, 2005. С. 68).Кубанський історик І. Алексєєнко визначив, що 80% всіх смертей приходилося на ті чорноморські райони Кубані, де проживало україн- ськомовне населення (Алексеенко И. И. Наказание голодом. Родная Ку- бань. 2002. № 3. С. 35).У станиці Старокорсунській населення скоротилося з 14 тис. до 1 тис. осіб. Подібна доля спіткала й станиці Воронезьку і Донську. У станиці Ла- бінській з 24 тис. знищено 14 тис. осіб, у Пашківській із 7 тис. населення залишилося 3 тис. 500 (Конквест Р. Жнива скорботи. Київ, 1993. С. 312).Тільки навесні 1933 р. у станиці Пластунівській голодом знищено 13 тис. осіб, у станиці Старонижестебліївській з 19 січня по 20 квітня 1933 р. – 873 особи (ПАРО. Ф. 166. Спр. 29. Арк. 144; ПАРО. Ф. 166. Спр. 31. Арк. 162; ПАРО. Ф. 166. Спр. 42. Арк. 25). У станиці Єлизаве- тинській знищено 4 тис. з 10 тис. (Тернавский Н. Елизаветинская: исто- рия кубанской станицы. Краснодар, 2005. С. 90). Із 16 тис. мешканців станиці Незамаївської залишилося в живих 3 тис. 500 (Кокунько Г. «Чор- ные доски». Кубанский сборник: сборник научных статей по истории края. Краснодар, 2006. Т. 1 (22). С. 218).Експерти, використовуючи вибірковий метод дослідження на основі даних про природний і механічний рух населення Північно-Кавказько- го краю у період 1932–1933 рр., обчислили коефіцієнт демографічних втрат українців. Найбільш детальні статистичні матеріали про динамі- ку населення Кубані в 1932–1933 рр. стосуються занесеного на «чорну дошку» Слов’янського району Краснодарського краю. Опираючись на статистичні дані, експерти визначили коефіцієнт скорочення чисельно- сті населення та застосували його для підрахунку демографічних втрат у цьому районі та загалом у Північно-Кавказькому краю.

Розрахунок показника було проведено з урахуванням міграцій- ного приросту, оскільки іммігранти в даних Всесоюзного перепису 1937 р. враховані в число наявного населення, заміщуючи, таким чином, частину демографічних втрат району та Північно-Кавказького краю загалом. Чисельність народжених в районі в 1932–1933 рр. розраховано за середнім коефіцієнтом народжуваності в Північно-Кавказькому краю (за РДАЕ. Ф. 1562. Оп. 329. Спр. 256. Арк. 18–37; РДАЕ. Ф. 4372. Оп. 30.
Спр. 107-I. Арк. 76–79). Сумарна чисельність народжених у районі в 1932–1933 рр. склала 4 тис. 294 особи. Відомо, що в Слов’янський район було переселено 16,4 тис. переселенців.
Отже, різниця між чисельністю населення Слов’янського району станом на 1 січня 1932 р. і 1 січня 1934 р. складає 48 тис. 817 осіб. (див. табл. 4).

Відсоток скорочення населення: = 154455 + 4294 – 105638 + 16400 154455 *Отже, втрати населення Слов’янського району склали 69 511 осіб,тобто 45% від усього населення району.У звітах із становища сільських районів Кубані навесні у станицях Словʼянського району спостерігалося «... поголовное, полное опухание, ежедневные смерти до 150 человек в одной станице и более...» (ПАРО. Ф. 7. Спр. 1302. Арк. 85).Найбільше скорочення українського населення відбулося в станицях: Іванівська (1931 р. – 14 тис. 983 особи; 1933 р. – 6 тис. 846 осіб), де втрати складають 8 тис. 741 особу, або 56% усього населення; Ниже-Стебліївська (1931 р. – 14 тис. 119 осіб; 1933 р. – 6 тис. 144 особи), де втрати складають 11 тис. 137 осіб, або 64% усього населення.Голодомор значною мірою скоротив населення міст Північного Кавказу, яке постраждало в ті часи набагато більше, ніж населення міст в УРСР. Міста мали високу частку української етнічної групи. Так, за приблизними даними, з 200 тис. населення Краснодару вмерло 40 тис. осіб (втрати складають близько 20%), у Ставрополі з 140 тис. осіб умерло 50 тис. осіб (втрати складають близько 35%) (Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932–1933 роки / упоряд. Андреа Ґраціозі. Харків: Фоліо, 2007. С. 156; Ewald Ammende. Human Life in Russia / Introduction by The Rt. Hon. Lord Dickinson, K.B.E., P.C.; Historical Introduction by Dr. James E. Mace. Harvard University. Cleveland, 1984. P. 119).За цими даними розраховано середній зважений відсоток втрат серед міського населення dl :

На підставі аналізу матеріалів експерти дійшли висновку, що комуністичний тоталітарний режим під час вчинення злочину геноциду цілеспрямовано знищував українців Кубані. Так, 20 грудня 1932 р. замісник народного комісара СРСР із військових і морських справ М. Тухачевський підписав директиву, в якій наказувалося почати заселення спустошених кубанських станиць і хуторів, насамперед станиці Полтавської, «благонадійними в політичному відношенні курсантами і молодшими командирами з числа колгоспників ...з обов’язковою умовою, щоб в їх складі знаходилося не менше 45% комуністів і 20% комсомольців». Особливо підкреслювалося, що «мешканці Північного Кавказу і України вербуванню не підлягають» (Чуркин В. Неизвестная война. Дон. 1991. № 7. С. 145).У письмових звітах за 1933 р., направлених до Москви керівництвом Північно-Кавказького краю, повідомлялося, що голодом охоплено 44 райони із 75 районів краю, 13 районів перебували в особливо тяжкому стані. З них 10 відносилися до Кубані: Армавірський (на 1926 р. українців – 45%), Єйський (75%), Канівський (85–90%), Краснодарський (85%), Кореновський (70%), Курганінський (25–30%), Новопокровський (25–30%), Павловський (85%), Старо-Мінський (85%), Тимашевський (50%) (Белозеров В. С. Этническая карта Северного Кавказа. Москва: ОГИ, 2005. С. 68–69).Станицю Полтавську, що фактично на 100% складалася з українців, які були знищені, в 1933 р. заселили достроково демобілізованими червоноармійцями з Ленінградського, Білоруського, Московського і Приволзького військових округів. Станиця Платнирівська заселена 22 ро- динами червоноармійців з Горьковської області, 31 – з Ленінградської, 270 – з Уральської, 65 – з Московської, 41 – з Іванівської (Чуркин В. Неизвестная война. Дон. 1991. № 7. С. 144).Усього з початку січня 1933 р. з Уралу, Білорусії, Ленінградської, Московської, Центрально-Чорноземної областей Росії в станицю Полтавську прибуло 1 тис. 185 переселенців – колгоспників та червоноармійців (Молот. 1933. № 4. С. 6).До середини лютого 1933 р. у виселені станиці завезено 50 тис. осіб, у тому числі 20 тис. червоноармійців із родинами, в 1934 р. планувалося переселити ще 50 тис. родин (ПАРО. Ф. 7. Спр. 1305. Арк. 157).Чисельність населення станиці Красноармійської (до початку 1933 р. – Полтавської) змінилася таким чином: 1931 р. – 15 тис. 327 осіб, 1932 р. – 13 тис. 308 осіб, 1933 р. – 10 тис. 287 осіб). Враховуючи данні про знищення та депортацію українців станиці у січні 1933 р., у графі чисельності населення зазначені винятково переселенці з РСФРР і Білорусії.Підрахунок демографічних втрат українського населення в Північно- Кавказькому краю здійснено за авторською методикою з використанням матеріалів всесоюзних переписів населення, архівних джерел та аналітичних досліджень. За результатами перепису 1926 р., загальна чисельність українців у регіоні становила 3 млн 106 тис. 852 особи (міське населення – 353 тис. 791 особу, сільське – 2 млн 753 тис. 061 особу) (табл. 5).

Враховуючи частку українців серед міського (21,7425%) та сільського (41,2088%) населення краю, розраховано природний приріст українців у 1930–1931 рр. (табл. 7).

Свідчення очевидців геноциду 1932–1933 рр. дають підстави стверджувати про мінімальний приріст українців краю: «…Вони зруйнували всю Кубань. Ці звірі в людському образі позаграбовували у козаків усе їхнє майно, а самих людей виселяли з рідного краю на Сибір. По станицях залишались тільки старі та хворі» (Сергійчук В. Північний Кавказ: українські аспекти заселення, розвитку господарства та національної свідомості. Київ, 2014. С. 144).
На підставі даних табл. 8 підраховано чисельність українського населення станом на 1 січня 1931 р. та 1 січня 1932 р. з урахуванням депортацій (табл. 8).

4.3. Загальні втрати української нації у 1932–1933 рр.
Розкриваючи питання загальних втрат української нації у 1932–1933 рр. експертна комісія зробила аналітичне дослідження історичних та архівних документів, проаналізувала висновки сучасників, дослідників і свідків злочину геноциду (див. табл. 9). При цьому слід зазначити, що експерти критично оцінюють та не використовують результати досліджень ряду російських вчених, які відверто фальсифікують та занижують чисельність жертв геноциду 1932–1933 рр.

За результатами проведеного дослідження, використовуючи міждисциплінарний, системний підхід, загальнонаукові методи, зокрема спеціальні методи криміналістики, статистичні, математичні та історичні методи і методики, експертна комісія дійшла висновку, що комуністичний тоталітарний режим у 1932–1933 рр. знищив 10 млн 500 тис. українців.

…На основі статистичних даних експерти визначили частку смертності дітей за 1933 р., яка становить 38,43%. Варто зазначити, що, по-перше, цей результат отриманий на основі аналізу смертності за 1933 р. без урахування 1932 р., але, як доводить аналіз статистичних даних і матеріалів архівної кримінальної справи № 475, переважна більшість загиблих під час геноциду припадає саме на 1933 р.; по-друге, офіційна статистика, за даними якої експерти встановили частку смертності дітей, є заниженою, оскільки відповідні установи УСРР не обліковували всіх смертей, зокрема, не фіксували народження та смерть дітей протягом 1932–1933 рр.Для проведення остаточного підрахунку втрат українських дітей екс- перти використали результати статистично-криміналістичної експертизи № 957 від 03 грудня 2020 р., за якою чисельність знищених українців в УСРР у 1932–1933 рр. становить 9 108,5 тис. осіб, та частку смертності у 1932–1933 рр. дітей (0–14 років), яка становить 38,43 %. Експерти провели остаточний підрахунок чисельності втрат дітей в УСРР за 1932–1933 рр. з урахуванням округлення:х = 9108,5 тис.100%* 38,43% = 3 500 тис. осіб.Використовуючи метод екстраполяції з уточненням частки смертності, експерти обчислили втрати українських дітей у Північно-Кавказькому краї. Враховуючи висновок статистично-криміналістичної експертизи№ 957 від 03 грудня 2020 р., за якою чисельність знищених українців Північно-Кавказького краю у 1932–1933 рр. становить 1 391,5 тис. осіб, та частку смертності дітей (0–14 років) під час Голодомору-геноциду, яка становить 35,94% (з урахуванням аналізу наявних матеріалів), оста- точний підрахунок чисельності втрат українських дітей Північно-Кавказького краю за 1932–1933 рр. становить (з урахуванням округлення.х = 1391,5 тис.100%* 35,94% = 500 тис. осіб.

Загальні втрати українських дітей під час Голодомору-геноциду:
3 млн 500 тис. + 500 тис. = 4 млн українських дітей.
За результатами проведених досліджень експертна комісія зробила висновок, що комуністичний тоталітарний режим у 1932–1933 рр. під час вчинення злочину геноциду знищив 4 млн українських дітей.

Висновки експертів та результати судових експертиз
Експерти під час проведення комплексної судової історико-криміна- лістичної експертизи дійшли висновків:– міжнародний досвід встановлення чисельності жертв геноцидів ХХ ст. свідчить про те, що традиційні демографічні методи (методики) не застосовуються під час досудових розслідувань у кримінальних провадженнях, проведення судових експертиз, історико-правових досліджень та статистичних підрахунків;– під час розкриття злочинів геноцидів та масового знищення населення слідчі, криміналісти та експерти використовують загальнонаукові методи (методики), міждисциплінарний підхід, спеціальні методи криміналістики, методи історичної демографії, історичний підхід та математичні методи, статистичні підрахунки тощо;– у світовій практиці не існує методів та рекомендацій, за якими доведення злочину масового знищення людей під час воєн, геноцидів, масових вбивств повинно обчислюватися індивідуально до кожної жертви;– світова практика встановлення втрат масового знищення національних, етнічних чи релігійних груп свідчить про те, що правники, експерти, криміналісти, історики та статистики у висновках вказують най- більшу чисельність (верхню межу) жертв, а також обставини вчинення протиправних дій і винних осіб (геноциди вірмен, євреїв, ромів);– відповідно до вимог чинного законодавства України слідчий у повідомлені про підозру та в обвинувальному акті вказує найбільшу чисельність жертв злочинів (верхню межу);– під дію Кримінального кодексу України підпадають злочини, які вчинені проти українців за межами України та не мають строків давності відповідно до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р., Конвенції ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р. та Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів від 25 січня 1974 р.;– історики, правники і дослідники не повинні використовувати радян- ську термінологію, маркери, штампи, якими комуністичний тоталітар- ний режим таврував українців;– так званий «загальносоюзний голод» – це радянський міф, створений з метою приховування масових вбивств українців в УСРР, на етнічних українських територіях та місцях компактного проживання українців в СРСР;– тоталітарні країни (тоталітарні, авторитарні політичні режими) зазвичай заперечують вчинення злочину геноциду, а країни-правонаступники в разі визнання цих злочинів, значно занижують чисельність жертв. Не є виключенням Російська Федерація, яка оголосила себе правонаступницею СРСР і не визнає вчинений комуністичним тоталітарним режимом геноцид української нації, реалізовуючи політику знищення України. У 2014 р. російські війська окупували Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, а також частини Донецької та Луганської областей. У ході проведення дослідження комісія зробила аналіз 22 судово- медичних експертиз, проведених під час розслідування кримінальної справи № 475; опрацювала наукові джерела, мартирологи, висновки фахівців, результати слідчих експериментів щодо обставин вчинення злочину. Важливими доказами під час встановлення чисельності жертв є покази свідків і очевидців вчинення злочину геноциду.Експерти проаналізували свідчення 25 дослідників злочину геноциду 1932–1933 рр. у кримінальному проваджені № 22019000000000309, які під час допитів заявили про знищення комуністичним тоталітарним ре- жимом понад 10 млн українців.Експертна комісія звертає увагу науковців, дослідників, істориків, правників та демографів, які займаються дослідженнями Голодомору- геноциду 1932–1933 років, вчиненого комуністичним тоталітарним режимом проти українців, на те, що комплексна судова історико-криміналістична експертиза є науковою базою для продовження роботи з пошуку нових документів та свідків, встановлення протиправних дій та наслідків, яких зазнала українська нація.Стаття 3 Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» прямо зобов’язує органи державної влади та місцевого самоврядування:«…сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932–1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України».Також комісія опрацювала матеріали комплексних судових експертиз:– висновком комплексної судової історико-лінгвістичної експертизи від 10 листопада 2020 р. № 307/379, проведеної Інститутом української мови НАН України, Національним музеєм Голодомору-геноциду та філіалом «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду, встановлено власну назву злочину геноциду, вчиненого в 1932–1933 рр. комуністичним тоталітарним режимом проти української нації, – Голодомор. На означення голодів 1921–1923 рр. та1946–1947 рр. в Україні, вчинених комуністичним тоталітарним режимом щодо українців, застосовувано термін масові штучні голоди (Висновок комплексної судової історико-лінгвістичної експертизи від 10 листопада 2020 р. № 307/379);– висновком комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03 грудня 2020 р. № 957, проведеної Національною академією правових наук України та філіалом «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду, встановлено, що під час вчинення злочину геноциду в 1932–1933 рр. в УСРР та на історичних етнічних землях і місцях компактного проживання українців в СРСР комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн 500 тис. українців (Висновок комплексної судової статистично-криміналістичної експертизи від 03 грудня 2020 р. № 957);– висновком комплексної судово-медичної експертизи від 21 вересня 2020 р. № 525, проведеної філіалом «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду, встановлено, що смерть 85–95 відсотків українців у 1932–1933 рр. прямо пов’язана з голодом та ускладненнями або хворобами, що його (голод) супроводжують (Висновок комплексної судово-медичної експертизи від 21 вересня 2020 р. № 525);– висновком судової історико-джерелознавчої експертизи від 03 вересня 2020 р. № 302/207-1, проведеної Інститутом української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України та філіалом «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду встановлено, що під час масового штучного голоду 1921–1923 рр. в УСРР комуністичний тоталітарний режим знищив 3 млн 500 тис. українців; під час масового штучного голоду 1946–1947 рр. в УРСР комуністичний тоталітарний режим знищив 1 млн 500 тис. українців (Висновок судової історико-джерелознавчої експертизи від 03 вересня 2020 р. № 302/207-1).
Експертна комісія за результатами проведених досліджень дійшла висновку, що в 1932–1933 рр. з метою ліквідації національно-визвольного руху, нищення української нації та недопущення відновлення Української держави комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн 500 тис. українців, з них 4 млн дітей, тобто вчинив злочин, передбачений статтею 442 (Геноцид) Кримінального кодексу України. 
ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК1. Комуністичний тоталітарний режим у 1932–1933 рр. вчинив геноцид українців з метою ліквідації національно-визвольного руху, нищення української нації та недопущення відновлення Української держави.2. Під час вчинення особливо тяжкого злочину геноциду в 1932–1933 рр. комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн 500 тис. українців.

Витяг з Висновку комплексної судової історико-криміналістичної експертизи від 10.12.2020 р. № 979 у кримінальному провадженні СБУ № 22019000000000309 у 2019-2021 рр.

ДЖЕРЕЛО: 1. ВИСНОВОК СУДОВОЇ ІСТОРИКО-ДЖЕРЕЛОЗНАВЧОЇ ЕКСПЕРТИЗИ2. ГЕНОЦИД-УКРАЇНЦІВ 1932-1933 (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ДОСУДОВИХ РОЗСЛІДУВАНЬ)