Кожний ґеноцид є унікальний і жоден не є парадиґмою чи еталоном для іншого. Виявлення наявності ґеноциду та його складових злочинів встановляється, не за подібністю до іншого ґеноциду, а згідно з «Конвенцією про запобігання та покарання злочину ґеноциду» 1948 р. Щодо ґеноцидів проти українців, то широко відомим і визнаним багатьма державами та історичною наукою, є сталінський ґеноцид 1930х років. Тепер, спостерігачі за подіями у Східній Європі сприймають сучасну російську навалу на Україну зі супутніми злочинами, як новий ґеноцид. Обидва ґеноциди були результатом імперіалістичних задумів кремлівських вождів. Але, різнять їх політичні та ідеологічні обставини їхнього здійснення.

Сталінський ґеноцид проти громадян УСРР та етнічних українців в інших радянських республіках, відбувся у мирних 1930х роках, але на почату великих трансформацій у кремлівській імперії. Українці були силою втягнені в проєкт політичного, економічного та соціального перетворення радянських громадян на «ґвинтиків державного механізму», який мав стати потужним інструментом для продовження ленінської політики «соціяльно-економічного визволення робітників з поневолення і експлуатації капіталізмом». Хоча ця софістика була оманливою, вона користувалася широкою внутрішньою і міжнародною привабливістю. Політика революції згори передбачала приспішену індустріалізацію, фінансовану сільським господарством, в тому числі експортом українського збіжжя. Для цього Кремль встановив колективізацію та розкуркулення, які мали також усунуту провідну верству сільського населення та дисциплінувати пролетаризованих селян. Далі пішли репресії – відомі компоненти ґеноциду, який називаємо Голодомором. . . .

Путін поширює свій ґеноцид проти українців у Р.Ф. та на українських землях, які він завойовує з 2014 р. у незалежній Україні. Його ґеноцидне нищення не є частиною якоїсь радикальної економічної реформи, а становить головну ціль його власних амбіцій, підтриманих його режимом. Неокапіталістична влада в Кремлі не має козиря «революційного соціалізму» і будує свою ідеологію та політику на банальних традиціях російського експансіоністського націоналізму, який пишається лише обмеженою популярністю, і то головно в людей з ментальністю ″русского мира″.

Цілісне осмислення обидвох кремлівських ґеноцидів українців вимагає точне розуміння статей Конвенції 1948 р, які ідентифікують злочини ґеноцидів.

Найважнішими для нашого аналізу є перші три статті. Перша стаття визнає, що ґеноцид може відбутися в мирний або воєнний час, і зобов’язує членів Організації Об’єднаних Націй запобігати йому та карати за нього. Яке це має відношення до нашої теми? Деякі коментатори російської навали звертають увагу на нелюдську поведінку російських солдатів особливо супроти цивільного населення і оскаржують їх, але лише як «злочини проти людства» або «воєнні злочини». Так виринає помилкова дилема, бо хоча для ідентифікації та покарання названих злочинів є окремі міжнародні закони, то в контексті сучасного масштабного ґеноциду ці злочини виявляються знаряддям саме ґеноцидних дій.

Друга стаття дає дефініцію ґеноциду. Мішенню ґеноциду є не індивідуальні люди, а цільові групи за такими чотирма характеристиками: національна, етнічна, расова, релігійна. Національність групи пов’язана з її суспільно-політичною діяльністю, а етнічна з її культурою, мовою тощо. Конвенція вимагає виявлення у ґеноцидирів наявність їхньої інтенції знищити цільову групу, як таку, в цілості або частково, щоб після ґеноциду її взагалі не було, або вона не була б такою як перед ґеноцидом. Конвенція вичислює п’ять злочинних дій ґеноциду: два з них є летальні (1-убивство членів, 2-творення для них нежиттєздатних умовин); два нелетальні (1-запобігання народженню, 2-передавання дітей іншій групі); та один, який може бути або летальним або нелетальним (тілесне або психічне ушкодження). Конвенція не дає ґеноцидові часових рамок. Щоб цілісно осмислити даний ґеноцид треба брати до уваги усі ці можливі злочинні дії.

Як застосувати дефініцію ґеноциду до сталінської політики нищення українців? По-перше, треба пам’ятати, що термін Голодомор є синонімом ґеноциду українців (в цілісному сенсі), а не лише ″виморювання голодом селян″. Друга трудність, це визначення хронологічних рамок Голодомору бо, якщо його пік припадає на початки тридцятих років, то його зародки вже присутні у 20х роках, а пізніше його прояви виринали до і після Другої Світової Війни. Мішенню сталінського ґеноциду були українці як національна група, яка прагнула до державної незалежності, та як етнічна група, яка захищала свою мову, культуру, традиції тощо. Ще 1921 р., Сталін був проти ленінської федералізації радянських республік бо підозрівав що ці структури будуть сприяти формуванню потенційних сепаратистів. Його страх був виправданий коли Компартія втратила повний контроль, і 1991 р. імперія розлетілася.

Кремлівський режим обмежував права та компетенції республік. Уже з 1920х р․, обтесував кордони української республіки, коли в склад української радянської псевдо-держави не дозволив увійти українським землям Північного Кавказу та з-над Волги. Компартія нищила фізично та психічно національно свідому українську інтеліґенцію, українське священство, українські державні та партійні кадри: добре відомі з 1930го р., процес С. В. У. та ″самоліквідація У.А.П.Ц., а пізніше чистки партійних та адміністраційних кадрів. 1932 р. Кремль заборонив українську мову у шкільництві та громадському спілкуванні на Кубані та в інших українських поселення Росії. Підчас і після Великої Окупаційної Війни (В.О.В), репресивні процеси охопили Західну Україну, анексовану до У.Р.С.Р., а не до Р.С.Ф.С.Р. бо знаходилася на західнім кордоні У.Р.С.Р.

Путін є дітищем російського комунізму і ця властивість єднає його зі Сталіном, співтворцем тої системи. Путіна виховували на російського КҐБіста, а не на німецького Ґестапівця, і тому шукати в нього і його політиці нацизму чи фашизму є мильним заходом. Путінська політика сучасної війни відновляє і продовжує ґеноцидну політику Сталіна. Твердження Путіна, що української мови нема, що української нації нема, та що Леніном створена українська держава є лише інструментом американської політики є свідченням його ґеноцидного наміру: знищити Україну, як державу та українців, як своєрідну етнічну групу.

Для здійснення своїх намірів, Путін вживає летальні та нелетальні заходи. Сама війна, яку він провадить є по суті ґеноцидною бо її ціль є знищити країну до тої міри, щоб вона погодилася на повне підкорення Москві, а в будущині стала інтеґральною частиною Росії. Затяжна віна повинна не лише фізично знищити частину населення, але також терористичною поведінкою російських завойовників має деморалізувати решту громадян України. Зі завойованих територій, Путін висилає дітей (з мамами або без) в глибину Росії для їхньої прискореної асиміляції, а чоловіків кидає на фронт проти України, як гарматне м’ясо. Не чекаючи на формальну інтеґрацію окупованих територій у російські державні та адміністраційні структури, завойовники впроваджують повну русифікацію шкіл, громадського та політичного життя, роздають російські паспорти. Усі ці заходи є ґеноцидними діями, які треба документувати та оформляти у суцільне оскарження Росії в ґеноциді проти українців. В цій праці, є завжди корисно мати на увазі Конвенцію яку визнає цілий світ.