Голодомор як геноцид, його причини та наслідки можна зрозуміти лише в контексті диявольського знищення України. Цей процес триває і сьогодні. У липні 2021 року президент Росії В. Путін написав статтю «Про історичну єдність росіян і українців», в якій стверджував, що росіяни та українці є «одним народом», який має спільну мову та культурні традиції, таким чином заперечуючи існування суверенної української ідентичності. Таке розуміння історії є продовженням імперської традиції Петра І, який спалив столицю гетьмана І. Мазепи в Батурині, присвоїв Московії назву «Русь» і перетворив козацьку еліту на «малоросів». Таке тлумачення історії загострює постгеноцидний синдром у генетичній пам’яті українців про «червоний терор» В. Лєніна, який закривавив українські землі та виморив голодом люд у п’яти губерніях України у 1921–1923 роках, тим придушивши національно-визвольну боротьбу, а також про найбільший злочин кремлівської влади – сталінський Голодомор-геноцид 1932–1933 років, наслідком якого стала новостворена теорія «єдиного проторосійського народу», метою якої було покласти край існуванню національної історичної школи України.
Російський геноцид, у традиціях Петра Великого та Йосипа Сталіна, може підштовхнути Володимира (не дуже) Великого до світового панування та регіонального домінування, що підтримуватиме радянський історичний наратив, який прославляє велич та винятковість росіян, їхню мову і культуру під новою обгорткою – «русскій мір», доктриною, яка вкорінена в російському націоналізмі. Заживо горять «брати слов’яни» на полях Донбасу, як слушно зазначив історик Василь Марочко, і це є наслідком «реанімації сталінізму, заперечення Голодомору та ревізії минулого».
Спотворення правди про Голодомор як геноцид триває й досі. Подібно Сталіну, неосталініст Путін використовує гібридну війну проти України, складовими якої є як військова так і гуманітарна агресія, для підкорення українців, нав’язує українцям і світовому співтовариству альтернативну версію історії, дискредитує українських науковців та підважує престиж України на світовій арені. Військова агресія включає використання армії проти цивільних, депортації та висилку інтелектуальних еліт, передачу дітей від однієї національної групи до іншої, а також, по суті, ту саму тактику, що й у 1932–1933 роках — оточення окремих населених пунктів, що створює гуманітарну кризу, включаючи масовий голод. Гуманітарна агресія включає перевиховання в дусі лояльності до доктрини «русскій мір».
Заперечення починається одразу після скоєння геноциду і є найвірогіднішим показником подальшого насилля. Заперечення включає низку тактик, які використовують російські пропагандисти: (1) юридичне невизнання Голодомору геноцидом, (2) тлумачення геноциду проти українського народу як «всесоюзний голод», (3) приховування реальних демографічних втрат, (4) криміналізація досліджень Голодомору та (5) активне використання проросійських сил в Україні з метою послабити країну зсередини.
По-перше, російські історики заперечують правове визначення Голодомору. Як член Ради Безпеки ООН, Росія використовує право вето аби не допустити визнання Голодомору геноцидом ООН та іншими міжнародними організаціями. У квітні 2008 року, коли на саміті НАТО в Бухаресті (Румунія) обговорювалося членство України, Держдума Росії прийняла резолюцію, в якій говорилося, що «не існує ніяких історичних доказів того, що голод був організовано на етнічному ґрунті». Раніше в березні 2008 року В. Лощинін, представник Росії в офісі ООН у Женеві, заявив на сьомій сесії Ради ООН з прав людини: «Ми закликаємо проти політичних спекуляцій на темах, пов’язаних із загальним, часом трагічним, історичним минулим, і проти використання цього для довільного тлумачення норм міжнародного права». Дипломат також стверджував, що Голодомор в Україні не слід визнавати геноцидом згідно з Конвенцією ООН про геноцид 1948 року, забувши додати, що і Сталін, і його міністр закордонних справ В. Молотов за допомогою червоного олівця викреслили багато оригінальних ідей Рафаеля Лемкіна.
По-друге, російські історики висувають тезу, що «всесоюзний голод» був «трагедією совєтського крєстьянства», причинами якого були неврожай та помилки місцевих керівників. Наголос на економічних причинах відволікає увагу від національної (у радянській Україні) та етнічної (українці в Росії) групи, на яку був спрямований геноцид. Як стверджує історик Роман Сербин з Монреальського університету, метою було перетворити українців на слухняних зрусифікованих «гвинтиків великого державного механізму». Для досягнення цієї мети Сталін застосував летальні засоби, смерть українців-хліборобів від навмисне створеного голоду, а також депортації та підневільну працю представників української інтелігенції в концтаборах Сибіру. Нелетальним засобом стало «перевиховання» українців на лояльних громадян російської держави, яку будував Сталін. Гібридна війна Путіна нагадує сталінську стратегію підкорити українців як летальними, так і нелетальними засобами.
Коли у листопаді 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон про Голодомор 1932–1933 років, Росія пішла в контрнаступ. У січні 2007 року історик Віктор Кондрашин з Пензенського державного педагогічного університету від імені Федерального архівного агентства (Росархів) надіслав листа голові Державного комітету архівної служби України Ользі Гінзбург із планом-проспектом багатотомного видання під назвою «Голод в СРСР, 1932–1933» на основі затверджених документів із російських архівів та вказівок для істориків, як писати про голод «без акцента на Украину». Було запрошено і західного «експерта», аби надати публікації наукової легітимності. Ним став Стівен Уіткрофт з Мельнбургського університету Австралії. Він і до сьогодні поширює совєтський наратив, побудований на базі документів з російських архівів. Українські історики відмовились від такої співпраці. Пізніше, у жовтні 2007 року, Росархів видав указ та інструкцію для російських науковців щодо належного представлення теми голоду в загальних термінах як «загальносоюзного», себто трагедії, спричиненої примусовою колективізацією для фінансування індустріалізації. Цей збірник документів став інструментом інформаційної війни, покликаної нав’язати науковим колам російську політичну інтерпретацію голоду.
Наступного 2008 року у листопаді, напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору, Росархів спільно з Фондом «Історіческая память» організували у Харкові конференцію з метою експортувати цей наратив в Україну. Організували конференцію члени колишньої проросійської Партії регіонів. Збірник документів з російських архівів розповсюдили на компакт дисках серед учасників. Серед доповідачів були російські дипломати, політики та ретельно відібрані історики, включно з австралійським «експертом» Уіткрофтом і американським істориком Марком Таугером з Університету Західної Вірджінії, апологетом сталінізму. Конференція була розцінена як образа національних почуттів українців. Опонентам не надали можливості взяти у ній участь.
Найновішим різновидом цього наративу є концепція «Совєтскій Велікій голод, 1932–33», яку винесли в заголовок нерецензованої «робочої доповіді», спонсором і автором якої є росіяни, які співпрацюють з Національним бюро економічних досліджень у Кембриджі, штат Массачусетс. Ця «робоча доповідь», датована 2021 роком, є доступною на веб сторінці. Це є інтерпретаційне заперечення геноциду. За словами канадської дослідниці Женев’єв Парен, інтерпретаційне заперечення геноциду є найнебезпечнішим методом, оскільки воно змішує факти та дезінформацію та легко маскується під плюралістичне розмаїття думок.
По-третє, російські науковці цинічно переменшують масштаби втрат від Голодомору до 3,5 мільйонів, критикуючи українських істориків, які нібито завищують цифру. У 1930-х роках українські демографи, а також німецькі та італійські дипломати повідомляли, що жертвами Голодомору стали від 7 до 10 мільйонів українців. Проте, починаючи з 2015 року команда українських демографів на чолі з американським колегою Олегом Воловиною з Університету Північної Кароліни в Чапел-Хілл почали вибудовувати «консенсус» навколо цифри 3,9 мільйона. Обгрунтування стало досить показовим. До Північної Америки з Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України надійшов лист за підписом директорки Елли Лібанової. Лист переклали англійською мовою і підписали очільники п’яти українських наукових установ діаспори, серед них Гарвардського українського дослідногі інституту та Канадського інституту українських студій. Без проведення власних експертних підрахунків, підписанти піддались на тиск. Ба більше, на підтримку консервативної цифри вони процитували статтю, яку розмістили в інтернеті пропагандисти Sputnik International, російського урядового інформаційного видання. Цю кампанію по дезінформації розпочали напередодні відкриття Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору в Вашингтоні, округ Колумбія, у 2015 році. Автор статті назвала сталінський геноцид «фальшивкою», а українським науковцям докоряла за перебільшення кількості жертв. Підписанти листа не второпали, що метою російської дезінформації було посіяти паніку і розбрат. Вони і до сьогодні пропагують 3,9 мільйона як єдиновірну цифру. Нажаль, навіть провідний американський демограф піймався в пастку кремлівської дезінформації.
Нав’язування «консенсусу» перетворилось на переслідування науковців, які запропонували новий підхід до підрахунку жертв, спираючись на міжнародно визнану методологію підрахунку жертв геноциду в Камбоджі. Напередодні дня вшанування пам’яті жертв Голодомору, п’ята колона пішла в наступ і оприлюднила відкритий лист до керівництва України за кілька місяців до російської інтервенції замість того, аби ознайомитись з методологією нового дослідження з використанням географічних кластерів на базі порайонних книг ЗАГС, а не загальносоюзних переписів населення, особливо 1939 року, який завідомо був сфальсифікований. Натомість, висновок групи статистиків під керівництвом Романа Теслюка з Інституту регіональних досліджень Академії наук України, представлений на конференціях у вересні і листопаді 2021 року, про те, що Голодомор-геноцид коштував життя 10,5 мільйонів українців (9,1 мільйона в Україні і понад 1 мільйон на Північному Кавказі) безпідставно оголосили «фальсифікацією» історії. У листопаді 2021 року, коли російські війська скупчилися вздовж кордонів України, напередодні вшанування пам’яті жертв Голодомору російська п’ята колона розгорнула в соцмережах жорстоку кампанію дискредитації науковців Національного музею Голодомору-геноциду, які були серед редакторів збірника документів, у якому були опубліковані результати дослідження. Замість поглиблення розуміння національної історії, поглибили розкол у суспільстві і створили атмосферу нетерпимості і навіть заборону подальших досліджень цієї теми.
По-четверте, на території Російської Федерації дослідження Голодомору заборонено і криміналізовано. Книги про Голодомор включено до списку «екстремістської» літератури та вилучено з полиць бібліотек Москви та Феодосії в окупованому Криму. Серед них – публікації Василя Марочка, а також Юрія Шаповала, Володимира Пристайка та Вадима Золотарьова про ЧК-ГПУ-НКВД в Україні, в яких документально доведено, що Кремль спланував і здійснив геноцид. Василь Марочко провів паралелі з часами сталінізму, зазначивши, що «у 1930-х роках книги забороняли цілими списками: просто репресували книги, іноді спалювали. Схоже, ця практика повертається…»
У березні 2022 року, коли рашистські окупанти вдерлися у Волноваху на Донбасі, вони одразу кинулися до бібліотеки. РІА Новості повідомили, що з полиць вилучили книги на тему історії УПА (автором якої є професор В. Сергійчук, а джерельною базою – радянські та німецькі архівні документи), а також книги про історію Другої світової війни та війну на Донбасі (опубліковану англійською). Рашист у відеокамеру заявив, що навчатимуть українських дітей «справжньої» совєтської історії російською мовою.
По-п’яте, режим Путіна активно залучає проплачених іноземних науковців та журналістів, російську діаспору в Україні та навіть українських істориків до заперечення Голодомору, щоб поставити під сумнів довіру до українських науковців і послабити країну зсередини. Наприклад, у січні 2017 року на конференції у Гельсінкі, Фінляндія, група українських істориків обговорювала відмінності між російською та українською історіографіями. Український історик російського походження Георгій Касьянов надіслав організаторам конференції лист-протест і публічно засудив чотирьох науковців, серед яких був і його колега з Інституту історії України Національної академії наук. У своєму коментарі в соцмережах Касьянов написав, що він не згоден з «половиною того, що верзли» українські науковці. Чотирьох українських істориків Касьянов охарактеризував вульгарними епітетами, назвав «непрофесіоналами», думки яких приправлені «соусом патріотизму». У травні 2020 року Касьянов разом зі своїм співавтором А. Міллером з Європейського університету в Санкт-Петербурзі, членом правління СВОП (Совєт по внєшнєй и оборонной політіке, створений після розвалу СССР Федеральною службою безпеки РФ для формування громадської думки на користь Росії), брав участь у вебінарі «Війни пам’яті: перемир’я під час карантину?» під час якого він дискредитував українських істориків і висміював їхні зусилля очистити український історичний наратив від совєтської брехні.
Висновки: Заперечення Голодомору є одним із ключових компонентів гібридної війни Росії проти України. У гібридній війні беруть участь ЗМІ (часописи, радіо та телебачення), соцмережі, Інтернет, проплачені пропагандисти, підлеглі кремлівським очільникам історики, п’ята колона та агенти впливу в Україні – прихильники «русского міра», які потерпають від синдрому Homo Sovieticus, нездатності критично мислити за межами встановленого наративу. Усі ці сили загострюють ситуацію в Україні. Таким чином, українські історики та науковці, громадянське суспільство та ЗМІ в Україні та українській діаспорі покликані і надалі говорити правду про Голодомор як геноцид та протистояти кремлівській пропаганді, спрямованій на применшення масштабів втрат від Голодомору серед українців та переслідування дослідників Голодомору за «екстремізм».
Сто років тому Україна не мала підтримки міжнародної спільноти, оскільки не була членом Ліги Націй. Безсилля Ліги Націй і дипломатичне визнання СРСР у листопаді 1933 року, коли було вбито мільйони українців, яких не пом’янули ні молитвою ні згадкою в підручниках історії, залишило відкриту рану в душах українського народу, який досі потерпає від нерозуміння своєї національної історії американськими та європейськими політиками та громадськістю загалом. Звідси – невизнання Голодомору геноцидом з боку ООН та провідних європейських країн, зокрема Німеччини, Франції та Великої Британії, колишніх імперій.
На початку ХХ століття Україна опинилася в епіцентрі боротьби двох тоталітарних режимів – гітлерівського нацизму та сталінського комунізму, але вистояла і після відновлення незалежності побудувала вільне демократичне суспільство. У ХХІ столітті Україна знову опинилася в епіцентрі геополітичної боротьби між авторитаризмом і демократією. Щоб забезпечити своє майбутнє, Україна повинна виграти боротьбу за своє минуле. Адже на залитих кров’ю землях України вирішується доля всього людства.

Малько В. А., доктор філософії габілітований (історія)
Каліфорнійський штатовий університет, Фресно