icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

ЩО ГЕННАДІЯ ЄФІМЕНКА «РВЕ ДО БОЮ»?

До вторгнення в Україну московські шовіністи готувалися, за моїми спостереженнями, одразу ж після проголошення нашої незалежності 24 серпня 1991 року. Готувалися не тільки збройно, а й ідеологічно. Цей процес прискорився з приходом до влади Януковича. Будучи, очевидно, впевненими в своїй перемозі, в москві вже й розпочали писати українськими руками вигідні їм підручники з історії України. Усе відкрилося випадково, коли хтось побачив на російських сайтах книжку, автором якої нібито був я. Це був підручник з історії України. І зміст у тій книжці було перекручено з точністю до навпаки від того, як я трактую історичні події. Наприклад, Богдан Хмельницький - сякий-такий, Данило Галицький взагалі недалекий і дурний, Сталін – «ефективний менеджер» і тому подібне. Вдалося вияснити, що наклад цієї книжки виготовлявся у далекому російському Барнаулі, про що стало відомо з листування між родичами-українцями. Спочатку друкувалася вона українською й російською, але після перемоги Майдану лише останньою. Самої книги я не бачив, лише читав про її друк в інтернеті. Президент Укрінюрколегії Данило Курдельчук, який взявся тоді встановити істину в цій справі, через деякий час після Революції гідності повідомив мене: видавництво, яке замовило наклад, зареєстроване було на один день в Харківській області, зробило замовлення і зникло. Тому й позиватися не було до кого. Зрештою, події весни-літа 2014 року відсунули цю справу в бік і згодом про неї вже й ніхто мені не нагадував, оскільки той так званий підручник нібито ж за моїм авторством не був поширений.А наступного року на пропозицію Президента Фундації Голодомору-геноциду в Чикаго (США) Миколи Кочерги я впритул зайнявся проблемами Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років в Україні, зокрема, підрахунком його жертв. Викликано це було тим, що керівники українських наукових інституцій Північної Америки закликали голову оргкомітету з відкриття Меморіалу Голодомору-геноциду у Вашингтоні Михайла Савківа-молодшого не згадувати на урочистій церемонії про 7-10 мільйонів втрат, як це вже було звичним у діаспорі, а тільки про 3,5 мільйона, як кажуть про це Андре Граціозі, Тімоті Снайдер та Станіслав Кульчицький. Проект же цього звернення писався в Києві й був привезений за океан якраз напередодні відкриття Меморіалу.І коли в квітні 2016 року я оприлюднив перші результати своїх пошуків, які ставили під сумнів дані академічних істориків, то вони дуже занепокоїлися, оскільки постійно повторювана ними цифра в 3,5 мільйона осіб спростовувалася архівними документами. Відтак через два місяці на інтернет-порталі агенції ZAXID.NET з’являється допис харківського науковця Артема Харченка про «одного київського історика», який, мовляв, посмів виступити проти вже усталеної академічної думки щодо втрат Голодомору-геноциду. З біографії цього «одного київського історика», переліку його праць читачі одразу ж зрозуміли, що йдеться про мене. Тож відгуки на дану публікацію Артема Харченка були вкрай негативні. Після цього група наукових співробітників Інституту історії України НАНУ стала обговорювати подальший план дій щодо контролю за моїми публікаціями. На їхню думку, Харченко виявився заслабким у дискусіях зі мною, тому цю справу доручили кандидату історичних наук Генадію Єфіменку. Останній уже був перевірений у сумлінності виконання «окремих доручень»: 2003 року, публікуючи порайонні результати всесоюзних переписів населення 1926 і 1937 років він не тільки не повідомив читачів про те, що аналіз цих матеріалів вказує на заниження втрат від Голодомору-геноциду щонайменше на 532 тисячі, а й вдався до приховування відвертої спроби фальсифікації їх, скажімо, в Кривоозерському районі тодішньої Одеської області на 20 тисяч осіб, що виявилося в оригінальному документі. А про зовсім незрозумілі перестановки в тексті окремих районів і говорити не доводиться. Скажімо, в архівному документі серед районів Київської області Вчорайшанський значиться за алфавітом 21-м після Володарського перед Гельм’язівським. Але в публікації Г. Єфіменка «Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи і матеріали» (Київ: Інститут історії України, 2003) Вчорайшанський район уже під 50-м порядковим числом – між Оратівським і Переяславським. Подібне спостерігається і щодо районів інших областей.Крім того, публікуючи згаданий оригінальний документ, Г. Єфіменко в багатьох випадках перекручує географічні назви, що дезорієнтує громадськість вказаних регіонів, яка цікавиться минулим свого краю. Так, у тодішній Вінницькій області Хмільницький район іменується Хмільниківським, Сатанівський – Саданівським, Берездівський – Березівським; Дніпропетровській: Василівський – Васильївським, Ново-Василівський – Ново-Васильївським; Донецькій: Мар’їнський – Маріїнським, Євсугський – Йовсугським; Одеській: Бериславський – Бориславським; Харківській: Козельщинський – Козальщанським, Хорольський – Хорельським; Чернігівській: Борзенський – Борзеньким, Городнянський – Городянським, Понорницький – Поборницьким, Шалигинський – Шалагинським… Можна допустити, що це свідомий розрахунок Г. Єфіменка на те, що хтось з недобросовісних дослідників, скориставшись його публікацією, пошлеться на його архівне джерело, а наш «притомний» уже готовий сигналізувати до Національного агентства з якості вищої освіти України: такий-то пошукувач потрапив у його пастку. Бо з якого б то дива Генадій Єфіменко нещодавно письмово засвідчив про цю свою новацію як скаржник, підкріплюючи факти з його монографії «Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2012). І ось цей науковий співробітник відстежує всі мої статті й у кожній аж надто ретельно, як жук-гнойовик, перевіряє кожну цифру і кому, намагаючись знайти якийсь компромат, як йому видається, аби прозвітувати своїми досягненнями. (Краще б він своєчасно стежив за своїми текстами, зокрема, за згаданою вже вище монографією, де аж занадто рясніє від помилок і недбалостей у цитуванні, посиланні на архівні документи й плутанину з датами й джерелами, проголошенням нових дефініцій на кшталт юриспундеція).Відтепер аналізу й довільному трактуванню з-під пера Г. Єфіменка підлягають усі мої публікації, не тільки ті, що стосуються проблем підрахунку втрат під час Голодомору-геноциду. Скажімо, йому на очі потрапила публікація про те, що Симона Петлюру було вбито за наказом леніна. І тут же Генадій Єфіменко поставив під сумнів джерело про таке повідомлення, розганяючи його в соціальних мережах, звинувачуючи мене в непевному джерелі.Що хотів довести мій «смотрящий»? Що присутній на політбюро цк ркп відомий більшовицький мусульманський діяч Мірсаїд Султан-Галієв дав недостовірну інформацію українським політв’язням перед своїм розстрілом у 1940 році в сталінських застінках, чи намагається обілити вождя російських терористів леніна – важко сказати.А що вже стосується питання підрахунку втрат від Голодомору-геноциду, то тут мій опонент нічого не пропустить. Сам привселюдно заявляючи, що він – не фахівець у цих справах, водночас про автора цих рядків пише таке: «Він просто не фахівець, який чи то сам з якогось дива, чи то його переконали - але вирішив, що він фахівець. Причому не лише в підрахунку, а і в історії України 1930-х років. І ще. Я кожне своє слово можу підтвердити».Проте, запрошений на історичний факультет нашого університету для показового погрому свого опонента, Генадій Єфіменко нічого нового, крім загальних фраз про «фальсифікації Сергійчука» і піонерство свого вчителя Станіслава Кульчицького в підрахунку жертв Голодомору-геноциду ще з 1989 року, не сказав. Зокрема, не пояснив, у чому ж полягає методика того підрахунку. А вона така, що навіть у 1933 році можна показати приріст населення УСРР: скорегувавши прогнози 1927 року українського демографа А. Хоменка, пише С. Кульчицький, «з рівнем реальних даних 1935 р., одержимо природний приріст для 1933 р. – 415 тисяч і для 1934 р. - 418 тисяч чоловік. Додаючи загальну цифру природного приросту за 1933 – 1936 рр. (1787 тисяч) до фактичного дефіциту відносно початку 1933 р. (кількість населення станом на 1 січня 1933 року документи рахують у 31.901,4 тисячі осіб. – В. С.), який вказує перепис 1937 р. (1744 тисячі), одержуємо демографічні втрати в розмірі 3.531 тисяча чоловік». Абсурдність такого підходу до підрахунку жертв Голодомору-геноциду, коли в 1933 році можна бачити приріст населення УСРР у 415 тисяч, мала б протверезити вже через рік самого професора Кульчицького, коли в Москві друкують матеріали засекреченого перепису населення 1937 року. І там цифра по УСРР називається зовсім інша, ніж він тоді пропагує: не 30.157,6 тисячі, а 28,4 мільйона. А якщо зробити перерахунок порівняльного аналізу порайонних результатів, то вона скоротиться ще принаймні на 532 тисячі.Але ж професор Кульчицький як монополіст у академічних дослідженнях продовжує гнути свою лінію, з якою він домінує і вже в незалежній Україні: втрати від Голодомору-геноциду становлять 3,5 мільйона, а перепис 1937 року – чесний, бо Сталін ... розстріляв його організаторів. Це замість того, аби використати реальні статистичні дані, які збереглися у вітчизняних архівах, що дає можливість встановити мінімальну цифру втрат більш, ніж 7 мільйонів осіб.Більше того, професор Кульчицький нав'язує свою цифру втрат як неодмінну умову визнання світом Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. І, як не прикро, багато хто і в українській діаспорі, де десятки років повторювала вслід за німецькими дипломатами з 1933 року про втрати від 7 до 10 мільйонів, заворожується такими аргументами. Його навіть відзначають спеціальною іменною премією...Мене ж його вихованець Г. Єфіменко удостоює зовсім іншого титулу: «... серед тієї команди (хто, звичайно, пише на демографічні теми) ... Сергійчук взагалі найпритомніший».Очевидно, вина «найпритомнішого Сергійчука» полягає в тому, що ні Єфіменко, ні його колеги ніяк не можуть спростувати виявлені мною архівні документи, які підтверджують втрату дітей 15 вікових груп (0-14) в 1932 – 1933 роках у кількості 4 мільйони 168 тисяч:

Illustration

А це дало підставу фахівцям розробити нову методику розрахунку втрат Голодомору-геноциду в 1932 – 1933 роках, яка покладена в основу історико-криміналістичної експертизи: в УСРР ця цифра становить 9 мільйонів 108 тисяч 500 осіб, а разом з етнічними українськими регіонами тодішнього Північнокавказького краю - 10,5 мільйона.Однак дехто з читачів Генадія Єфіменка, не знаючи суті справи, як не дивно, проймається повною довірою до його висловлювань про нібито фальсифікацію мною підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. Відтак у соціальних мережах і з'являються заяви від імені журналіста і громадського діяча Дмитра Княжича: мовляв, його дуже розчарував Сергійчук.Зрозуміло, що історія розставить усе на свої місця. Але чому ж сьогодні», з дозволу Генадія Єфіменка, «найпритомніший Сергійчук пише про нього, «притомного»?Справа в тому, що маючи вже внутрішній поклик і завдання від своїх однодумців і їхніх патронів бути «смотрящим» за мною, Генадій Єфіменко скрізь, як сказано вище, вставляє свої п'ять копійок, але при цьому підказує зовсім несподівані сюжети в своїх твердженнях. Скажімо, коментуючи в соціальних мережах мою останню публікацію «Про що не дізналася журналістка Мамонова», де його ніхто не згадує, він раптом вибухає ось таким пасажем: вона, мовляв, «не написала, як Сергійчук співає гімн сталінській колективізації».У своєму науковому доробку таких напрацювань я ніяк не пригадую – моя позиція зовсім інша. Тож це або звичайна вигадка пана Єфіменка (на що він добрий мастак), або це могло бути написаним від мого імені в уже згаданому так званому підручнику з історії України, який друкувався в російському Барнаулі. Хтось же міг подарувати йому «раритетний підручник», звідки він і черпає ось такі формулювання?Або ж, цілком ймовірно, що Генадія Єфіменка могли використати якимось чином у написанні тієї фальшивки, можливо і в темну, як кажуть (консультування, підбір необхідних фейків тощо), відтак у його пам'яті й залишився цей вираз, який він витягнув тепер з неї... Кілька років тому на міжнародній науковій конференції в нашому університеті один з титулованих демографів, пояснивши, як він з колегами в позаробочий час допомагав зарубіжному автору розібратися в питаннях Голодомору-геноциду (зрозуміло, при цифрі втрат у 3,5 – 3,9 млн осіб), раптом (ніхто ж його за язик не тягнув) додав: «Але з нами за це повністю розрахувалися...».І після цього в залі лунає обурений голос: «А мені не заплатили...».Усі подивилися в той бік, де Генадій Єфіменко щось гаряче доводив своєму вчителеві - професорові Станіславу Кульчицькому.Можна тільки поспівчувати Генадію Єфіменку: в час матеріальної скрути його прізвище лише згадали в передмові тієї книги...

Володимир Сергійчук,завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.