icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

ЯК ЗАГНАНИЙ ЗАЄЦЬ ПЕТЛЯЄ ПОМІЖ КАПУСТИ,
або в яку ситуацію поставив себе Генадій Єфіменко

Зобов’язаний ось уже майже сім років читати постійні звіти кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту історії України НАН України Генадія Єфіменка про мої публікації на різні історичні теми, все більше і більше переконуюся у чомусь дивовижно небувалому в його аналізах «дірки від бублика». Так, нещодавно цей невгамовний і нібито ретельний для нефахівців дослідник моїх наукових розвідок допустився вже примітивного наклепу, поширюючи в соціальних мережах твердження, що «Сергійчук співає гімн сталінській колективізації». Зрозуміло, що це змусило мене поставити перед автором цієї вигадки конкретне запитання: де і коли за моїм підписом з’явилися подібні матеріали? А оскільки Генадій Єфіменко позицінує себе як нібито єдиний правильний дослідник історії України, то в своїй статті «Що Генадія Єфіменка «рве до бою» я попросив його поділитися з широким загалом також і про новий підхід до власних публікацій: допускати помилки в публікованих ним документах з тим, щоб потім піймати когось з тих, хто використає з них цитати, не звертаючись до першоджерела.Зокрема, такі «підводні рифи» Генадій Єфіменко підготував в опублікованих ним у 2003 році матеріалах про аналіз порайонних результатів всесоюзних переписів населення 1926 і 1937 років. Скажімо, цей науковий співробітник Інституту історії України вже чекає, коли хтось услід за ним напише про Хмільниківський район замість Хмільницького, Саданівський – Сатанівського, Березівський – Берездівського в тодішній Вінницькій області; Маріїнський – Мар’їнського, Йовсугський – Євсугського Донецької; Борзенький – Борзенського, Городянський – Городнянського, Поборницький – Понорницького, Шалагинський – Шалигинського Чернігівської … Не повідомляючи читачів про те, що аналіз цих матеріалів вказує на заниження втрат від Голодомору-геноциду щонайменше на 532 тисячі, Генадій Єфіменко вдався ще й до приховування відвертої спроби фальсифікації їх, скажімо, в Кривоозерському районі тодішньої Одеської області на 20 тисяч осіб, що виявилося в оригінальному документі. Чи ж можна після цього довіряти публікаціям Генадія Єфіменка щодо достовірності цитування архівних матеріалів? Тим паче, що ще більше подібних фактів можна довідатися з його монографії «Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2012). Чого варта проголошена ним нова дефініція: юриспундеція.Ось про це все Генадій Єфіменко мав би і пояснити. Як і, звичайно, назвати мої публікації «про гімн сталінській колективізації». Та замість цього він критикує українську газету США «Свобода», яка «оприлюднила емоційну статтю доктора історичних наук Володимира Сергійчука «Чим не вгодив Марті Гавришко міністер освіти і науки?».Яке відношення має ця стаття до сталінської колективізації – може знати тільки сам Генадій Єфіменко, тим паче його в ній зовсім не згадується!Але він, очевидно, зрозумів, що питання про те, в яких публікаціях «Сергійчук співає гімн сталінській колективізації» можуть поставити і в судовому засіданні, де треба конкретно відповідати. Тому поспішно й маніпуляційно кинувся організовувати словесну оборону цієї своєї вигадки. Насамперед, замість того, щоб знайти бодай одну мою статтю на тему сталінської колективізації, Генадій Єфіменко свою увагу повністю звернув на віднайдений мною в архіві офіційний документ Держплану УСРР від 15 вересня 1931 року «Віковий склад населення». В ньому подається кількісний склад вікових груп (3 – 17) з розрахунком їхнього природного руху до 1937 року. Саме завдяки цьому документові стало можливим порівняти очікувану кількість названих дитячих вікових груп (як і народжених у 1929 – 1933 роках) з їхньою наявністю за реальним переписом 1939 року на основі первинних документів. Різниця там виявилася приголомшливою: мінус 4. 168. 224 дітей. А це є підтвердженням висновку історико-криміналістичної експертизи в ході кримінального провадження СБУ щодо втрат українців у роки Голодомору-геноциду в кількості 10,5 мільйона осіб в УСРР і на теренах Північного Кавказу.Тож історик Генадій Єфіменко, який останнім часом регулярно виступає від імені академічних демографів, намагається будь-що уневажнити офіційні дані Держплану УСРР щодо кількості дітей вказаних вікових груп напередодні Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. А робить це цинічно й підступно, приписуючи начебто недобросовісну підготовку їх видатному демографу Арсену Хоменку, якого й звинувачує в нібито оспівуванні сталінської колективізації: «Іншими словами, той, хто сьогодні використовує «обчислені» у 1931 р. «соціалістичні» прогнози Хоменка для якихось позірно реальних розрахунків, де факто стверджує, що сам він перебуває на сталінських методологічних позиціях, а наслідком перших років другого комуністичного штурму стало стрімке поліпшення матеріального становища та побутових умов громадян УСРР, поступове зникнення потреби свідомого обмеження народжуваності. А крім того — що колективізація і розкуркулення – із сотнями тисяч конфіскацій житла та рухомого майна, переселень та депортацій – поліпшили становище в українському селі. Такий підхід я й називаю гімном сталінській колективізації. Бо це і є фактичне оспівування сталінських дій, повторення услід за сталінськими пропагандистами міфу про позитивний вплив тогочасних «нових форм соціалістичного будівництва» на природний рух людності УСРР. Саме на такому підході базуються «підрахунки» В. Сергійчука».Це таке уявлення Генадія Єфіменка, яким можуть втішатися хіба що його найбільші прихильники, але факти зовсім інші: якраз доповнений порівняльний аналіз даних 1931, 1937 і 1939 років дає можливість визначити втрати дитячих вікових груп у 1932 – 1933 роках:

Illustration

Саме цього не можуть спростувати наші академічні демографи, відтак не знаходить підтвердження їхнє припущення про загальні втрати в УСРР у 1932 – 1933 роках у кількості 3,9 мільйона осіб. Вони мовчать, скажімо, про реальні втрати немовлят за ці два роки – очевидно, немає що сказати. При цьому постійно залучають Генадія Єфіменка в якості свого адвоката, котрий, не проаналізувавши комплексу первинних архівних документів, завжди поспішає маніпулятивними висновками доповісти своїм роботодавцям про виконання доручених завдань, як і в даному випадкові. Але що важливо: наведені в таблиці дані в основному відповідають тим розрахункам щодо кількості населення УСРР станом на 1 січня 1933 року, які здійснив академік Михайло Птуха. Вони цілком корелюються з даними Держплану УСРР від 1931 року, коли йдеться про вказані вікові групи (5 – 14): 7.609.232. Тобто, природні втрати мали становити за два роки 58.823 дітей, що відповідає визнаним нормам. Зрештою, за даними Управління народногосподарського обліку (УНГО) УСРР станом на 1 січня 1933 року дітей 5 – 14 вікових груп (1928 – 1919 р. н.) було 7.560,4 тисячі. А ось розрахунки, одержані тоді ж академіком М. Птухою, - 7.312,8 тисячі.

Illustration

Отже, саме академік Михайло Птуха, котрий є авторитетом для сучасних українських демографів (вони в буквальному розумінні цього слова, моляться на нього), фактично підтверджує про значні дитячі втрати в 1932 році – вони на 209.526 більші, ніж розраховував Держплан УСРР в 1931 році. А це якраз перші трагічні наслідки Голодомору-геноциду, й вони спростовують висновки професора С. Кульчицького, який поширює інформацію про те, нібито загальні втрати від Голодомору-геноциду в 1932 році становили лише 144 тисячі українців. Відтак розрахунки М. Птухи дозволяють припустити, що ця цифра може сягати близько 800 тисяч жертв усіх вікових груп. Природно, такі висновки Михайло Птуха міг писати ще на початку 1933-го. Та з 1938-го, коли він опинився в ув’язненні, та й після звільнення з нього в 1940-му, що сталося вже після фальсифікації матеріалів Всесоюзного перепису населення 1939 року, він буде змушений мовчати. Але в засекречених тоді архівах залишилися його розрахунки 1933-го. З усього видно, невідомі сучасним академічним демографам. Як і Генадію Єфіменку.У середині грудня 1932 року москва офіційно взяла курс на денаціоналізацію українства, коли в кремлі ухвалили постанови про припинення українізації в УСРР і поза її межами. Цей процес супроводжувався штучним Голодомором, який забрав життя мільйонів українців, а тих з них, хто залишився в живих, - вдалося упокорити на якийсь час.Але оскільки остаточно цього не вдалося здійснити за 90 років, то путінська росія вирішила добитися успіху під час нинішньої агресії. В тому числі завершити нищення навіть пам’яті про те свідоме українство, яке живило національно-визвольний здвиг після поразки революції 1917 – 1921 років. То ж чи треба дивуватися тому, що саме тепер розпочато брутальне шельмування розстріляного як «ворога народу» видатного вченого-демографа (саме так оцінював його академік Михайло Птуха!) й українського патріота Арсена Хоменка, якому сьогодні приписується нібито оспівування сталінської колективізації. Але яке ж це оспівування, якщо в 1935 році Арсен Хоменко заявив про деструктивний вплив колективізації на зростання дитячої смертності. Ось який сюжет, виявляється, можна закрутити, перекладаючи на триразову жертву сталінізму (арешти в 1922, 1930 і 1936 роках) провину за злочини останнього. Чи не такими методами користується сьогоднішня російська пропаганда?І чи розуміє Генадій Єфіменко, що виконанням цього завдання він опинився в ролі загнаного на плантацію капусти зайця: і поживитися є можливість, але й небезпека загрожує. Тож своїми поспішними маніпуляціями, не працюючи в архівах, і петляє, як заєць поміж капусти…Та ще й розсилає ці свої опуси поіменно окремим представникам української діаспори в США, аби ті кинулися ганити газету «Свобода» за вміщення моєї статті на її сторінках. Сподіваюся, що ті прочитають і цю публікацію й зроблять відповідні висновки.

Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.