icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

Витоки сучасної геноцидної політики і практики Росії щодо України

Володимир Василенко, доктор юридичних наук, професор Національного університету Києво-Могилянська академія,Надзвичайний і Повноважний Посол України

З часів укладення в Переяславі українсько-російської угоди 1654 року не припиняються системні спроби Росії тримати Україну у своєму силовому полі, знищити ідентичність української нації і, врешті-решт, повністю поглинути її.Особливо ворожою щодо України стала політика Росії у 20-му столітті, коли державну владу там захопив керований Леніним більшовицький уряд. Після проголошення УНР унаслідок реалізації українською нацією свого права на самовизначення, більшовицька Росія у період з 1917 року по 1920 рік під вигаданим приводом надання збройної допомоги штучно утвореній українській радянській республіці тричі завойовувала Україну. Третя більшовицька окупація України завершилася в листопаді 1920 року. Для утримання її у покорі Росія дислокувала на території України 6 армій чисельністю 1,2 мільйона багнетів. Але збройний спротив українців не було подолано. В різних регіонах України палали повстання під гаслами «Геть радянську владу!» і «Хай живе самостійна Україна!».Розуміючи неможливість тривалого підкорення України лише за допомогою традиційної збройної сили, комуністичний режим вирішив вдатися до нестандартного методу – виморення українців шляхом штучного голоду. З цією метою кремлівська влада спланувала і здійснила багатоходову превентивну каральну операцію, в ході якої у 1932-1933 роках в Україні і в місцях поселення українців поза її межами було організовано Голодомор. Жертвами геноцидного винищення голодом питомої частини української нації стали мільйони українців. За новітніми дослідженнями із застосуванням новітніх методів число жертв Голодомору – геноциду української нації у 30-х роках 20-го століття – сягає 10,5 мільйона осіб.Через колосальні людські втрати, яких українська нація зазнала внаслідок голодомору і систематичних репресій до, під час і після Другої світової війни, комуністичній владі вдалося підірвати потенціал українського національного визвольного руху, але не знищити його. У нових історичних умовах наприкінці 20-го століття в Україні зусиллями патріотичної української провідної верстви було створено Народний Рух, наслідком діяльності якого стало відновлення її незалежної державності. Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня і підтриманий 1 грудня 1991 року більш як 90% громадян України, став каталізатором розпаду комуністичної імперії – Радянського Союзу. Це був тріумф українського національно-визвольного руху, з яким не змирилося кремлівське керівництво.Сьогодні російська владна еліта, підтримувана переважною частиною зазомбованого офіційною пропагандою населення, вважає, що Україна є екзистенційним ворогом Росії. Остаточною метою української політики Росії є тотальне знищення української нації, ліквідація незалежної державності України і взагалі припинення її існування як геополітичного явища. Не спромігшись досягти цієї мети «мирними» засобами, російське керівництво 20 лютого 2014 року розпочало проти України збройну агресію, яка з 24 лютого 2022 року набула геноцидного характеру.Глибинна причина геноцидної війни Росії проти України криється як у ментальній ущербності В. Путіна – президента країни-агресора, так і в злочинній природі очолюваного ним режиму.Особистість В. Путіна формувалася протягом тривалого часу під впливом специфічних обставин, які стали предметом уваги багатьох серйозних досліджень і журналістських розслідувань, зокрема таких вчених-істориків, публіцистів і експертів, як Юрій Фельштинський, Христина Курчаб-Редліх, Юрій Швец, Андрій Піонтковський, Роман Баданін, Марія Жолобова, Дар’я Жук, Ніколай Ковальов, Дмітрій Волчик, Валєрій Кур та багатьох інших. На формування особистості Путіна вплинуло його важке дитинство. Він мав трьох батьків. Один із них – біологічний, якого В. Путін ніколи не бачив, другий – садист, який нещадно бив дитину, а третій – сталініст, який виховував її у підлітковому віці. Через вроджені фізичні вади Путін із раннього дитинства зазнавав насильства і знущань з боку однолітків. Все це не могло не позначитися на формуванні його особистості та психотипу.Як з’ясували дослідники дитинства і юнацьких років Путіна, його мати Віра Миколаївна народилася в 1926 році в уральському селі Терехіно, поблизу містечка Очер, в якому після війни почала вчитися в аграрному технікумі. Там вона познайомилася з уродженцем Пермської області Платоном Приваловим, від якого завагітніла у 1950 році. Випадково довідавшись, що він жонатий, Віра Путіна втекла від нього і приїхала до рідного села, де 7 жовтня 1950 року народила сина, якого назвала Владімір і залишила на виховання своїх батьків. Через рік вона поїхала на виробничу практику до Узбекистану, де познайомилася з грузином Георгієм Осіпашвілі і вийшла за нього заміж. Новий чоловік привіз її на свою батьківщину у грузинське село Метехі за 50 кілометрів від Тбілісі. Коли маленькому Вові Путіну виповнилося 3 роки, його з уральського села перевезли до грузинського. Слабка фізично (дуже малий зріст і вага) дитина опинилася у ворожому для неї середовищі – чужі мати і батько (дитина вважала своїми батьками бабусю і дідуся), чужа вкрай бідна оселя, чуже мовне середовище і чуже дитяче оточення. У дитинстві Путін зазнавав фізичного насильства як з боку нерідного батька, який почав поводитися з ним особливо жорстоко після народження його власних дітей, так і з боку одноліток, які зневажливо ставилися до нього як незаконнонародженого, дражнили, ображали і гнобили.Рідна мати була змушена відвезти сина назад на Урал до своїх батьків, які у 1960 році відправили його до Ленінграда, де жив їхній далекий бездітний на той час родич Владімір Спиридонович Путін та його дружина Марія Іванівна Шеломова. Десятирічний Владімір Путін знову опиняється в ворожому середовищі. Вдома його б’є прийомний батько, а у школі і дворі над новеньким і слабеньким знущаються однолітки.Путіна психічно травмувала його фізична ущербність, він зростає в атмосфері насильства і агресії. У пошуках компенсаторних механізмів захисту ще в Грузії він почав відвідувати спортгурток із самбо. У Ленінграді Путін також записався до секції самбо спортклубу «Турбостроитель» ДСТ «Труд» у 1964 році. Його першим тренером був Анатолій Рахлін, а з кінця 1960-х років – кримінальний авторитет Леонід Усвяцов, який під дахом спортсекції організував банду. Її членом став Путін.Органи МВД, які відслідковували діяльність Л. Усвяцова, завербували В. Путіна і дали йому псевдо «Уральський». Як досвідчений злочинець, Усвяцов виявив цей факт, але не покарав Путіна, а наказав йому повідомляти органам інформацію, що вводила їх в оману. Таким чином, зверхником і наставником юнака з травмованою психікою і комплексом меншовартості став Усвяцов, відомий в кримінальних колах як Льоня Самбіст. У своїх президентських мемуарах Путін з повагою величає Усвяцова, який на той час вдруге відбув десятирічний термін позбавлення волі, Леонід Іонович.У підлітковому віці В. Путін продовжує пошуки компенсаційних механізмів захисту, але вже на новому, вищому рівні, і мріє про кар’єру у всесильному КГБ. Після закінчення школи у 1970 році Путін за власною ініціативою відвідав управління КГБ СРСР по місту Ленінграду і області, де після співбесіди йому порекомендували одержати поглиблену гуманітарну освіту.Він вирішує вступати до міжнародного відділення юридичного факультету Ленінградського держуніверситету. На цей час Путін є учасником банди, агентом МВД і має другий спортивний розряд із самбо.Стати студентом юрфаку ЛДУ, та ще й його міжнародного відділення пересічній людині без серйозної підтримки було неможливо. Але Путін мав таку підтримку як з боку кримінального світу, так і з боку правоохоронних органів. Формально прохідним квитком до ЛДУ був спортивний розряд. Як відомо, в Радянському Союзі елементом престижу вищих навчальних закладів були команди спортсменів, які представляли їх на різноманітних міжвузівських спортивних змаганнях. Тому при прийомі до вищих навчальних закладів діяв негласний квотний критерій – абітурієнти-спортсмени мали перевагу при зарахуванні.Одним із викладачів В. Путіна був доцент Анатолій Собчак – майбутній авторитетний політичний діяч, демократ номер два після Єльцина.Після закінчення держуніверситету В. Путін за розподілом почав служити в органах КГБ на посаді молодшого оперуповноваженого 1-го відділення 5-го відділу УКГБ по Ленінградській області. У 1984 році, після отримання звання майора, його направили до Московської вищої школи КГБ, а в середині 1985 року відрядили до НДР, де він працював під прикриттям посади директора Будинку радянсько-німецької дружби у Дрездені.У званні підполковника В. Путін повертається до Ленінграда в січні 1990 року. Коли посилюються процеси дезінтеграції СРСР, він, не звільняючись зі служби, стає офіцером дієвого резерву КГБ. Його першою посадою під прикриттям стає позиція помічника проректора ЛДУ з міжнародних питань. Але невдовзі КГБ спрямовує В. Путіна до команди Анатолія Собчака, обраного мером Ленінграда. Після того як А. Собчака не переобрали на посаду мера, Путіна відряджають до Москви, незважаючи на той факт, що проти нього були висунуті серйозні звинувачення в корупції.У ході розпаду СРСР команда Б. Єльцина розбудувала в Росії систему влади, ключовим елементом якої став президент з величезними повноваженнями, практично необмеженими механізмами стримувань і противаг. Цим скористалася чекістська корпорація, яка вирішила захопити державну владу легальним шляхом за допомогою просування на посаду президента РФ представника спецслужб. Ветеранами КГБ СРСР Ф. Бобковим і Є. Пітоврановим була спланована і здійснена масштабна багатоходова спецоперація, на початку якої В. Путін був лише одним з її коліщат. На завершальному етапі спецоперації йому було відведено роль одного з ключових гравців.Унаслідок реалізації ретельно розробленого плану була створена ситуація, в якій доведений керівником його служби охорони генералом Коржаковим до алкогольної деградації Б. Єльцин не міг не зробити вибір на користь підтримки представника спецслужб кандидатом у президенти Росії. Ним став В. Путін, який після переїзду до Москви зробив у 1996-1999 роках дивовижно швидку і карколомну кар’єру. Людина з комплексами і посередніми здібностями, яка, за свідченнями багатьох його колег, не хапала зірок з неба і яка мала прізвиська на кшталт «сіра міль» та «недопалок», пройшла шлях від різних посад середнього рівня в адміністрації президента РФ до таких ключових державних посад, як Директор ФСБ, Секретар Ради національної безпеки, Голова уряду РФ.9 серпня 1999 року Б. Єльцин у телезверненні назвав Путіна своїм наступником на посту президента РФ: «Зараз я вирішив назвати людину, яка, на мою думку, здатна консолідувати суспільство. Спираючись на найширші політичні сили, забезпечити продовження реформ у Росії. Він зможе згуртувати навколо себе тих, кому в новому, 21-му столітті, належить оновлювати велику Росію. Це секретар Ради безпеки Росії, директор ФСБ – Владімір Владіміровіч Путін… Я в ньому впевнений». Конституція РФ не передбачала інституту успадкування посади президента, але Путін того ж самого дня в телеінтерв’ю заявив, що приймає пропозицію Єльцина і балотуватиметься на пост президента в 2000 році.Спецоперація добігала кінця. Путін був настільки впевнений в її успішному завершенні, що за кілька місяців до президентських виборів, призначених на березень 2000 року, виступаючи перед керівництвом органів держбезпеки на «День чекіста» ще 20 грудня 1999 року, відверто заявив: «Я хочу доповісти, що група співробітників ФСБ, скерована у відрядження для роботи під прикриттям до уряду, на першому етапі зі своїм завданням справляється. Інфільтрація до злочинного угруповання пройшла успішно».Отже, чекістська корпорація вважала демократичні владні інститути єльцинської епохи «злочинним угрупованням». Воно підлягало усуненню він влади під час другого етапу спецоперації. Він розпочався 26 березня 2000 року, коли Владіміра Путіна було обрано президентом Росії вже в першому турі внаслідок фальсифікації результатів виборів і приписки йому необхідної для цього кількості голосів. За результати екзитполів В. Путіна підтримало приблизно 48-49% виборців, а згідно з офіційними даними він отримав 52,94% голосів виборців (39 мільйонів 740 тисяч 434 голоси).Таким чином, главою держави в Росії став соціопат з кримінальною ментальністю і чекістським вишколом, позбавлений емпатії і одержимий імперськими комплексами. Він обожнює Петра І і з неприхованим пієтетом ставиться до Сталіна, відомих своїм українофобством і спробами знищити Україну, зокрема і шляхом геноцидних акцій.Використовуючи багатотисячну армію офіцерів дієвого резерву і апарату прикомандированих співробітників КГБ, Путін розпочав узурпацію влади і концентрацію її в своїх руках. Першим важливим кроком у цьому напрямку став Указ Президента від 13 травня 2000 року про створення 7 федеративних округів та про повноваження представників президента в округах. Цим указом запроваджувався непередбачений конституцією РФ державний інститут, наділений широкими повноваженнями і підпорядкований виключно президенту. З семи призначених В. Путіним представників президента п’ятеро були офіцерами КГБ/ФСБ, зокрема, у Центральному федеративному окрузі, до якого входить Москва, повноважним представником президента став генерал ФСБ Віктор Черкесов, а у Північно-Західному окрузі, до якого входить Санкт-Петербург, - генерал ФСБ Георгій Полтавченко. Це був лише початок процесу нищення демократичних інститутів, який призвів до сформування в Росії диктаторського тоталітарного рашистського режиму нацистського типу.Путін – це Гітлер сьогодні. Гітлер ненавидів євреїв і винищував їх. Путін ненавидить українців і має намір вигубити українську націю. Він є нерозбірливим у виборі засобів досягнення мети, діє підступно і цинічно, претендує на роль пожиттєвого національного лідера, покликаного історією виконати високу місію відродження Російської імперії. З ледь прихованою зверхністю ставиться до лідерів західних демократій та демонструє параноїдальну ненависть та зневагу до українців та України.Злочинна експансіоністська поведінка Росії не є результатом якихось ситуативних випадковостей, а становить modus operandi путінського режиму. Цей режим підлягає знищенню як абсолютне зло і такий, що не може бути реформований. Путін розуміє і керується у своїй діяльності лише правом сили. Тому режим, створений ним у Росії, має бути ліквідований шляхом воєнної перемоги над державою-агресором і притягнення до міжнародно-правової відповідальності Росії як держави та індивідуальної кримінальної відповідальності всіх осіб, що належать до її вищого військово-політичного керівництва, за всі вчинені ними міжнародні злочини.