На тлі подій, які відбуваються зараз в Україні, відзначення 90-х роковин Голодомору набуває особливого змісту і особливого значення. Хоч здавалось би: а чим вони пов’язані – Голодомор минулого століття і війна століття нинішнього? Ще й як пов’язані! Принаймні двома надзвичайно важливими правдами. Правда перша: в обох випадках організатор і виконавець злочину – кровожерлива кремлівська братія. Правда друга: під прицілом на знищення – українці. Тоді вони намагалися знищити нас голодом. Сьогодні намагаються знищити війною. А що ж іще робити з тим народом, який не хоче коритися московії?! Який хоче жити самостійно і незалежно. Для якого Україна – понад усе. Який бачить інтеграцію своєї держави у європейське і світове співтовариство, й аж ніяк – у товариство північного сусіда, бо добре знає, чого вартує оте «сусідство», оте «братання»...

У минулому столітті Україна пережила три голодомори – 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. І за всіма ними стояв режим імперської москви.Найжорстокішим, найкривавішим був Голодомор 1932-33-го років. У селян забирали все: худобу, птицю, зерно, будь-які запаси будь-якого продовольства. За підбирання залишків урожаю на полі загрожувало 10 років позбавлення волі або розстріл. Люди були приречені на смерть. На голодну смерть. Рятувалися тим, до чого дотягнуться знесиленими руками: корою дерев, сушеною соломою, жолудями, стручками акації, кропивою і лободою, кукурудзяними качанами… Та хіба ж то харч?! І провадила смерть свої чорні жнива. Найстрашнішим стало літо 33-го. Вдумайтесь тільки у такі цифри: щодоби вмирало 28 тисяч осіб, щогодини – 1 168, щохвилини – 20… За приблизними підрахунками голодною смертю померли в муках 10,5 мільйона українців. Запланованою смертю. Штучно організованою. Скажете: не геноцид?!Упродовж усіх років, коли Україна перебувала у складі радянського союзу, на тему українських голодоморів було накладене жорстке табу. Тому не дивно, що зло залишалося непокараним. І набирало ще більшої злості з моменту проголошення Україною незалежності, коли почали відкриватися криваві сторінки нашої історії, спровоковані москвою, зокрема сторінки правди про Голодомор.У 2006 році Верховна Рада України законодавчо визнала Голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу. На жаль, у цьому визнанні нас підтримав не увесь цивілізований світ. І непокаране зло, вибравши момент, продовжило свою криваву помсту українцям. Цього разу війною московії проти України. Проти мирної нації. Проти жінок і дітей. Проти шкіл, садочків і лікарень. Проти осель і храмів. Проти спокійного сну цивільного населення. І знову пішов лік на сотні, тисячі, десятки тисяч загиблих. І знову провадить смерть свої чорні жнива. Запланована смерть. Спеціально організована. Скажете: не геноцид наших днів?!Ми тримаємося. Уже рік і дев’ять місяців тримаємося. І звертаємося до сторінок своєї історії, які кормлять нас праведним гнівом і злістю на ворогів. Ми все пам’ятаємо. Ми єднаємося. Ми переможемо. Вкотре прозвучали ці слова на заходах із відзначення 90-ї річниці Голодомору у Чикаго. Учасники акції протесту проти свавілля, яке чинила і чинить кровожерлива москва на українських землях, зібралися ввечері 25 листопада на майданчику біля Water Tower. Із промовами до присутніх звернулися Генеральний консул України в Чикаго Сергій Коледов, віцепрезиденти Українського конгресового комітету (відділ Іллінойс) Ігор Дячун і Павло Бандрівський, громадська активістка Юлія Пона. Вихованці вокальної студії «Елегія» доповнили емоційну канву акції виконанням Гімну України, глибоко патріотичних пісень «Ой у лузі червона калина похилилася» та «Закрийте небо».Далі процесія із запаленими свічками і розгорнутим великим полотнищем синьо-жовтого прапора рушила до Holy Name Cathedral, де відбулася панахида за безневинно загиблими жертвами Голодомору. Її очолив єпископ Чиказької єпархії УГКЦ владика Венедикт Алексійчук за участю священиків багатьох церков Чикаго і передмість. Пам’ятати минуле, молитися за душі убієнних, звертатись до Господа, щоб допоміг сьогодні здолати ненависного ворога – про це говорили під куполом храму владика Венедикт і секретар Вікаріату Помісної Української Православної церкви в США, Канаді і Японії, настоятель Української Православної Катедри святого Андрія Первозванного (Блумінгдейл) митрофорний протопресвітер Віктор Полярний. Віце-президент УККА, відділ Іллінойс, колишній член комісії з питань Голокосту та Голодомору штату Іллінойс Марія Коркач-Грошко зачитала Прокламацію від губернатора штату про визнання Голодомору геноцидом і його слова підтримки для українського народу. А голова Мережі нащадків Голодомору Ольга Сорока, зупинившись на пережитій Україною 90 років тому трагедії, провівши паралелі між минулим і подіями сьогодення, наголосила на важливості трьох моментів у пам’ять про Голодомор. По-перше, слід пройнятися усвідомленням того, який страшний злочин було тоді вчинено. Слід розуміти, що росія чинить геноцид української нації і зараз. А тому потрібно, щоб провідники вільного світу були провідниками у питанні визнання геноцидом і Голодомору, і нинішніх подій в Україні; слід вимагати такого визнання від керівників тих держав, які ще цього не зробили. Момент другий: вороги сподіваються на нашу коротку пам’ять, на те, що з плином часу їхні злочини забудуться. Але ми цього не допустимо. Ми мусимо передавати живий нерв нашого історичного болю прийдешнім поколінням українців і розповідати про це усьому світові. Нащадки Голодомору повинні записати історії своїх родин (про зініційований відповідний проект можна довідатися на веб сторінці hdh.ukrainianworldcongress.org), і таким чином увіковічнити пам’ять про сім’ї, про людей, яким випали на долю жахливі страждання, спричинені штучно організованим голодом. І третє. Коли відбуваються акції по відзначенню річниць Голодомору, доєднуйтесь до них, не будьте байдужими. Запаліть свічку пам’яті у вікні свого будинку. Не мовчіть. Діліться правдою про колишній Голодомор і нинішній геноцид зі своїми родинами, з друзями, з людьми, які вас оточують. Світ повинен знати і про злочини росії в минулому, і про ті, що кояться нині.Бо знову плачуть свічі. І не восковими, а кривавими слізьми. Про той хрест української долі співали учасники «Прикарпатського квінтету», звернувшись до пісні «Свіча» на щемливі слова Богдана Стельмаха і проникливу мелодію Мирослава Скорика. По-особливому прозвучала під куполом храму й «Аве Марія» у виконанні оперної співачки Тетяни Вахновської. А хор осередку СУМ імені Павлушкова під керівництвом Володимира Поповича завершив вечір-реквієм зворушливим твором «Зроніть сльозу». Він прозвучав наче пісня-наказ, чи, радше, пісня-прохання, адресоване нинішнім поколінням: зроніть сльозу, бо ті, хто помирав голодною смертю, не мали сліз… Вони лиш – чуєте? – стогнуть із тих далеких днів… І проростають житом на землі, яка не повинна більше знати голоду. Але сьогодні знову зазнає болю і смертей. Від новітнього геноциду. Метод його цього разу інший – війна. Лиш організатори ті самі. Чи ж думаєш, московіє, що тобі доведеться за все відповісти?!