Кожна трагічна подія нинішньої російської агресії проти України, особливо військові злочини так званого старшого брата, змушують проаналізувати весь ланцюг подібних явищ в історії російсько-українських відносин, починаючи одразу ж після Переяславської ради в січні 1654 року. І тут йдеться не лише про величезні жертви серед мирного населення, зруйновані міста і села, а й про такі гуманітарні катастрофи, які ми бачимо в Маріуполі та інших заблокованих містах. З них російські окупанти не випускають біженців і не пропускають туди продовольчу допомогу, прирікаючи таким чином тисячі їхніх мешканців на голодну смерть.  За що така жорстока кара для мирних людей? За те, що не стали на коліна перед забаганками «русского мира», не зустріли непроханих «визволителів» хлібом-сіллю і квітами? На жаль, подібний прецедент виник уже в перші дні після Переяславської ради, коли Богдан Хмельницький необачно запросив московське військо в Україну, яке мало б спільно з нашими козаками звільняти від поляків усі українські землі. Але той тритисячний загін із-за порєбрика не пішов воювати на захід, а розмістився на монастирських городах навколо Софії Київської, взявши її в облогу. Ця блокада й знищені москалями посіви для продовольчого забезпечення монастиря було показовим покаранням православних Києва на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, котрі відмовилися присягати на вірність московському цареві. А коли його війська вже окупували всі полкові міста, де їх необхідно було утримувати за рахунок Гетьманщини, то подібна наруга над українцями перетворилася в дієвий інструмент геноциду над автохтонним населенням України – рік у рік витягуючи козацькі маси в різні походи, на канальні й будівельні роботи, Москва спричинялася до того, що значна частина наших воїнів не тільки гинули на чужині, але й багато полів не оброблялася або ж вирощений урожай не збирався – не було необхідних робочих рук. Зрозуміло, це призводило не тільки до занепаду сільськогосподарського виробництва, а й створювало проблеми із забезпеченням місцевого населення продовольством. Саме це було однією з причин виступу Івана Мазепи проти московського самодержавства на початку ХVІІІ століття. Тоді полковники, часто приходячи до гетьмана, з жалями оповідали, що «козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люди доми їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам їх чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертельним боєм».