icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

icon
  • icon
  • icon
  • icon
  • icon

Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців

EN

  • icon

    EN

  • icon

    UA

  • icon

    EN

  • icon

    UA

National association of researchers of the Holodomor-genocide of Ukrainians

EN

  • icon

    EN

  • icon

    UA

  • icon

    EN

  • icon

    UA

National association of researchers of the Holodomor-genocide of Ukrainians

Illustration

ДОСЛІДНИЦЯ ГОЛОДОМОРУ ВІКТОРІЯ МАЛЬКО: ЧОМУ «ФАХОВИМ» ІСТОРИКАМ НЕ ДАЄ СПОКОЮ ОДНА ДИСЕРТАЦІЯ?

Після публікації в «Україні молодій» розмови з докторкою історичних наук Олесею Стасюк, яка ще донедавна очолювала Національний музей Голодомору-геноциду та була незаконно звільнена з посади, ми отримали багато відгуків. Сьогодні пропонуємо увазі читачів відкритий лист від науковиці з США, дослідниці Голодомору-геноциду Вікторії Малько.

Президенту УкраїниВолодимиру ЗЕЛЕНСЬКОМУГолові Верховної Ради УкраїниРуслану СТЕФАНЧУКУПрем’єр-міністру УкраїниДенису ШМИГАЛЮСекретарю Ради національної безпеки та оборони Олексію ДАНІЛОВУМіністру культури та інформаційної політики України Олександру ТКАЧЕНКУМіністру освіти та науки УкраїниСергію ШКАРЛЕТУГолові Національного агентства з забезпечення якості вищої освітиАндрію БУТЕНКУ

Відкритий лист Підсумовуючи досягнення України в День Державності, хочу нагадати, що країна зробила гігантський крок уперед, коли в червні цього року Європейський Союз надав їй статус потенційного члена співтовариства. На жаль, у той самий час Україна зробила крок назад, порушивши правові норми й тим засвідчуючи, що країна ще не позбулась комплексу «совковості» в історіографії, як його влучно охарактеризував історик Ярослав Калакура. Звільнення директора Музею Голодомору-геноциду напередодні 90-х роковин вшанування пам'яті жертв Голодомору-геноциду – це тріумф сталінської практики, коли за наклепом з посади могли звільнити людину. Про використання публічних покаянь і цькування в пресі незгодних з режимом писали українські дисиденти, які пережили ті страшні й трагічні часи. Прикладом сучасного тривалого цькування у пресі є черговий Відкритий лист від 1 липня 2022 року, оприлюднений в газеті «Історична правда», за підписом чотирьох співробітників Інституту історії України НАН України Геннадія Боряка, Лариси Якубової, Геннадія Єфіменка і Оксани Юркової, учнів і колег Станіслава Кульчицького, члена КПРС і головного пропагандиста відділу історії України 1920–1930-х років. Інститут історії АН України знеславив себе у 1981 році, коли КГБ розпочало серію пропагандистських заходів, включаючи виступи в пресі, відомих науковців (ГДА СБУ, фонд 16, опис 1, справа 1185, аркуш 87). Леонід Лещенко в інтерв’ю Сергію Жуку 25 червня 2013 років в Києві розповів, як під примусом КГБ його колега, Арнольд Шлєпаков, який ніколи не читав книгу Роберта Конквеста «Гіркі жнива» ((The Harvest of Sorrow, 1986), погодився підписати рекомендаційний лист у формі звернення до керівництва Канадської комуністичної партії з нищівною критикою дослідження британського науковця Конквеста, в той же час давши згоду на публікацію книги апологета сталінізму Дугласа Таттла під заголовком «Фальшивка, голод і фашизм: міф про геноцид українців від Гітлера до Гарварда» ((Fraud, Famine and Fascism: The Ukrainian Genocide Myth from Hitler to Harvard, 1987). Дивіться монографію Сергія Жука «Операції КГБ проти США і Канади в Радянській Україні, 1953–1991» (KGB Operations Against the USA and Canada in Soviet Ukraine, 1953–1991, Routledge, 2022). Канадський колега Шлєпакова, комуніст Петро Кравчук (Peter Krawchuk), у своїх мемуарах «Наша історія» (Our History: The Ukrainian Labour-Farmer Movement in Canada, 1907–1991) згадував як він був шокований, коли побачив у Торонто фотокопію совєтського «листа-звернення» стосовно публікації Конквеста за підписом Шлєпакова. За рік до смерті у 1996 році канадський комуніст Петро Кравчук у своїх мемуарах повідав світові, що коли у 1987 році Канадська компартія вимагала пояснень щодо факту вчинення голоду 1932–1933 років, з Москви прийшло заперечення. Натомість, в Канаді вийшла друком книга Таттла, в якій автор заперечив, що українців морили голодом, який він назвав «міфом» і «фальшивкою». Саме цю книгу і рекомендували до публікації Юрій Кондуфор, на той час директор Інституту історії АН України, академік Арнольд Шлєпаков, на той час директор Інституту соціальних та економічних досліджень зарубіжних країн, та Василь Юрчук, директор Інституту історії партії. Про роль, яку відіграв Станіслав Кульчицький, завідувач відділу історії України 1920–1930-х років, у запереченні Голодомору як геноциду можна дізнатись зі змісту його памфлету «1933: трагедія голоду». Кульчицькому доручили підготувати цю публікацію у відповідь на висновки Комісії Конгресу США з питань дослідження голоду 1932–1933 років в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Він у 1988 році констатував, що Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців. Кульчицький у памфлеті, адресованому пропагандистам і опублікованому товариством «Знання», зазначив, що метою конгресменів США було створити в уяві громадськості імідж СРСР як «імперії зла». Кульчицький був призначений членом комісії, яка поїхала до Москви, де буцімто йому показали документи з російських архівів із статистичними даними загальносоюзного перепису населення 1937 року. Зробивши математичну операцію віднімання, історик заявив, що між 1926 і 1937 роками втрати української нації становили 3,5 мільйона. Він проігнорував, що ще в 1930-х роках українські демографи, а також німецькі та італійські дипломати повідомляли про кількість від 7 до більш ніж 10 мільйонів невинних жертв. Американський психолог В. Гантт у британському медичному журналі у 1936 році назвав ціну першої п'ятирічки у 15 мільйонів, а потім підтвердив у 1964 році, що цифру 15 мільйонів померлих у 1932–1933 роках він отримав з вуст знайомих лікарів та комісарів наркомату охорони здоров'я, зауваживши, що ця цифра значно відрізняється від офіційної. Отже, дослідження цієї теми мусить продовжуватись. Проте за браком аргументів і фактів, п’ята колона намагається не лише припинити, а й заборонити будь-які дослідження цієї теми, вдаючись до пропагандистських кампаній в пресі і соціальних мережах. Замість того, аби стати на захист української історії, директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович від погроз «знищити репутацію» перейшов до дії. Його підтримав і міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, безпідставно звільнивши доктора історичних наук Олесю Стасюк з посади директора Музею Голодомору.Доктор Стасюк все життя присвятила дослідженню теми Голодомору як геноциду, вперше ввела в обіг цей термін в публікаціях і назві музею. Її доробок є внеском у розкриття правди про інститут уповноважених у здійсненні геноцидної політики проти українців. Зверніть увагу, що в жодного з підписантів листа немає доказів, що висновки дисертації є запозичені у когось із інших істориків.  Отже, «плагіату» немає і не може бути, бо це перша дисертація на тему про інститут уповноважених, тому висновки просто списати у когось неможливо. Це мали б зрозуміти підписанти, але жоден з них не має публікацій на тему Голодомору як геноциду, а не «загальносоюзного голоду» як наказав писати про цю тему Росархів починаючи з 2007 року. Те, що змогли проаналізувати Віктор Брехуненко і Геннадій Єфіменко, лише обмежується вступною частиною, в якій автор зазвичай подає загальний огляд літератури, тобто опублікованих джерел. Для пересічного читача, який ніколи не читав вступної частини дисертації і не розуміє як переказ власними словами і цитування джерел автором вибудовують теорію і методологію власних досліджень, апеляція до терміну «плагіат» є шокуючою. Але, насправді, це не що інше як облуда і марнославство «фахових» істориків з інститутів з втраченою репутацією, які вже нічого нового чи прогресивного не можуть запропонувати в історичній науці, крім заборони на дослідження і претензії на цензуру.     Після Революції Гідності і прийняття закону про декомунізацію майже вся адміністративна бюрократія пройшла люстрацію з повним перезавантаженням від комуністичного диктату до європейського цивілізованого правопорядку в роботі багатьох ключових міністерств і відомств. А от наука залишилась в лабетах комуністичних недобитків з інститутів академії наук, які обслуговували одну партію і йшли у фарватері тоталітарної ідеології без права на свободу думки. Національна академія наук України має бути реформована, а не залишатись пережитком совєтської/російської системи. Це має бути вільна асоціація науковців, а не державна установа з бюджетом і посадовими окладами. Економічна криза призвела до того, що науковці Інституту історії України НАН України вдалися до пошуків підробітку деінде. Один яскравий приклад – Георгій Касьянов, який співпрацює з Совєтом по внєшнєй і оборонной політіке (СВОП) при адміністрації президента російської федерації, де в наглядовій раді засідають нащадки кагебістів, які свого часу очолювали провідні установи культури. Касьянов на міжнародних форумах і вебінарах, які організовує СВОП, підважує авторитет українських істориків, які намагаються очистити національний наратив від совєтської брехні. Інший приклад – Людмила Гриневич, колишня екскурсоводка Музею Лєніна, яка очолила Центр «Студії Голодомору» при Канадському інституті українських студій (філіал приватного інституту в Києві), і на кошти канадського філантропа протягнула до Північної Америки концепцію свого наукового керівника Кульчицького про «загальносоюзний голод» як спільну трагедію народів, які колись входили в єдину державу – Радянський Союз. Таку позицію висловив і Віктор Янукович у 2010 році на виступі в ПАРЄ, навіть після того, як Апеляційний суд міста Києва від 13 січня того ж року засудив організаторів геноциду проти українців. Фактично директор Центру «Студії Голодомору» стала в цьому питанні на позицію росії, правонаступниці совєтського тоталітарного режиму, визнаного українським судом злочинним.     Світовий досвід показує, що академік – це почесне звання за досягнення в науці, а не постійна робота. Науковець академічної установи мусить працювати в університеті, читати лекції і вести семінари, проводити дослідження, очолювати наукові центри чи інститути, створені при університеті, на конкурентній основі, а не служити одній партії при владі.Наука має бути децентралізована, тобто всі університети і в обласних і в районних центрах, так само як і музеї, мають право відкривати дослідницькі центри для вивчення історії України, включаючи історію Голодомору-геноциду, і фінансувати їх з державних коштів за принципом грантів на основі конкурсу, з додатковим залученням приватних пожертв. Але один центр чи інститут не має права отримувати 30 мільйонів закордонних коштів, а решта залишатись без державного фінансування взагалі, бо тоді одна інституція починає диктувати іншим, що вони можуть чи не можуть досліджувати і друкувати. У країнах з розвиненою демократією і верховенством права університети мають автономію, і один університет на може нав'язувати диктат іншому, а тим більше забороняти дослідження і публікації та цькувати науковців, коли бракує аргументів і фактів. Прикриватися порожніми епітетами і на кожному кроці кричати «фальсифікація» - це тхне сталінізмом, віддаляє, а не прискорює вступ України до європейського співтовариства.               У світовій практиці захист наукових дисертацій відбувається за рішенням наукової ради окремого університету, і ніяка інша установа не має права втручатися або оскаржувати такі рішення. Доктор Олеся Стасюк після відновлення здоров’я має бути поновлена в правах і має повернутися до свого робочого кабінету в Музеї Голодомору, де на неї вже чекають нові плани на організацію заходів щодо вшанування пам'яті жертв геноциду, який не було засуджено свого часу і який став однією з причин нинішнього російського геноцидного знищення українців в контексті реабілітації сталінізму і переписування історії творцями «русского міра». Всі країни члени ООН мають обов’язок, згідно з Конвенцією ООН, зупинити цей геноцид, і Україна мусить вимагати від ООН визнання цього геноциду.

З повагою доктор Вікторія МАЛЬКО,координатор програми вивчення Голодомору-геноциду на кафедрі історії Каліфорнійського університету, Фресно; редактор колективної монографії «Жінки та Голодомор-геноцид: жертви, очевидиці, призвідниці» (WomenandtheHolodomor-Genocide: Victims, Survivors, Perpetrators, 2019); автор розділу «Російська (дез)інформаційна війна проти Голодомору-геноциду» (Russian(Dis)InformationWarfarevis-a-vistheHolodomor-Genocide) в колективній монографії «Російскіє актівниє меропріятія: вчора, сьогодні, завтра» (RussianActiveMeasures: Yesterday, Today, Tomorrow, ред. Ольга Бертельсен, 2021); автор монографії «Українська інтелігенція та геноцид: боротьба за історію, мову і культуру у 1920-х та 1930-х роках» (TheUkrainianIntelligentsiaandGenocide: TheStruggleforHistory, Language, andCultureinthe1920sand1930s, 2021).

ДЖЕРЕЛО: https://www.umoloda.kiev.ua/number/0/196/168350/ 

Illustration

Пам’ятник жертвам Голодомору у селі Строганівка Запорізької області